четвер, 16 Липень, 2020
pluken
Головна / Аналітика / Присмерк Європи ХХІ століття: відхід США і наступ хаосу (ч. 3)
Фото: flickr european parliament
Фото: flickr european parliament

Присмерк Європи ХХІ століття: відхід США і наступ хаосу (ч. 3)

Share Button

Довгий час американську присутність в Європі сприймали як даність і вважали запорукою порядку на континенті. Проте сьогодні відбувається свідоме послаблення трансатлантичних зв’язків (передусім політичних), розпочате Обамою й продовжене Трампом.

Втім, військова присутність США в Європі на тлі російської агресії навпаки збільшується – особливо в союзних державах Центральної та Східної Європи. Ці країни «Нової Європи» пройшли шлях постсоціалістичних трансформацій та демократизації, стали членами ЄС та НАТО передусім завдяки підтримці США.

Відтак висока вірогідність того, що в питаннях зовнішньої політики вони неабияк залежні від позиції заокеанського партнера. Виборча риторика новообраного президента США Дональда Трампа залишала багато запитань, зокрема щодо міри залученості Вашингтона до європейських справ у контексті гібридної агресії Росії. Віце-президент США Майк Пенс під час Мюнхенської конференції з питань безпеки в лютому 2017 року частково розвіяв сумніви щодо зменшення ролі Сполучених Штатів у Європі, де-факто затвердивши своєрідну доктрину стримування Росії замість попередження. Схожих поглядів дотримуються більшість європейських військових експертів, генералів, однак політиків серед них обмаль.

Нового потужного імпульсу для розвитку має набути (але чи набуде?) у найближчому майбутньому НАТО – беззаперечний гарант безпеки країн регіону. У цьому контексті важливим є виконання рішень Варшавського саміту НАТО 2016 року, зокрема збільшення військової присутності США на континенті та розміщення постійних багатонаціональних контингентів у країнах Північно-Східної Європи. Натомість південно-східний фланг залишається зоною меншої уваги – відтак Росія нарощує підтримку лівих проросійських сил у Болгарії, Греції, на Балканах, частково в Румунії, послаблюючи трансатлантичні зв’язки. Ще один регіональний фактор, який Москва може використати, – неоосманська Туреччина, з якою Росія розвиває стратегічні двосторонні відносини.

Росія готова посилювати напруженість у трансатлантичних відносинах, щоб звести до мінімуму політичний вплив США в Європі. Слабкий ЄС, позбавлений захисту США, буде наступною легкою здобиччю імперської політики Росії, що намагається відновити свої сфери впливу в Центральній та Східній Європі.

Саме з цією метою Москва намагається підірвати єдність НАТО зсередини – найбільшою загрозою ефективному затвердженню рішень в НАТО є принцип консенсусу. Україна у коротко- та середньостроковій перспективі не має надії стати членом Альянсу, залишаючись у «сірій зоні» безпеки. Київ ризикує стати об’єктом торгівлі в умовах «перезавантаження» відносин між США та Росією.

На тлі тривалої кризи спроможності основних міжнародних безпекових інституцій (Рада Безпеки ООН, НАТО, ОБСЄ) забезпечити підтримку чинного міжнародного порядку, дотримання всіма акторами принципів міжнародного права, міжнародне середовище демонструє ще й брак ініціатив, пропозицій і самого бачення способів стабілізації європейської та глобальної безпекової ситуації. Традиційні зусилля з медіації конфліктів у форматі міжнародних конференцій (Женевський формат), кризові механізми врегулювання не працюють в умовах подвійної тактики одного з провідних безпекових акторів – Росії. З одного боку вона імітує бажання сідати за стіл переговорів і домовлятися у традиційний спосіб. З іншого боку – приховано фінансує терористичні угрупування по всьому світу, ставши провідником антизахідних поглядів.

Це збігається з погіршенням безпекової ситуації в Європі (зростання кількості та масштабності терористичних актів, межі якому не видно), що вимагає максимальної концентрації країн регіону на внутрішній безпеці. Останнє знижує здатність європейських країн до активного лобізму цінностей, послаблює спротив російським впливам. Відтак стають можливими напівкомпромісні рішення на користь замирення ситуації, на кшталт мантри безальтернативності виконання Мінських угод. Це потенційно сприятиме створенню «буферних зон» безпеки з позаблокових країн Східної Європи, Балкан, Південного Кавказу, Центральної Азії, що Росія неодмінно використає для закріплення там своєї сфери впливу. Цьому сприяють:

– наявність у регіоні заморожених та активних конфліктів;

– історичний конфліктогенний потенціал;

– складна соціально-економічна ситуація;

– ресурсна залежність від Росії;

– високий рівень корупції;

– незавершеність євроінтеграційних процесів;

– деструктивний вплив Росії на місцеві еліти;

– внутрішні протиріччя й суспільна поляризація на етноконфесійному чи політичному підґрунтях.

Очевидна інертність архітектури міжнародної безпеки сприяє подальшому пом’якшенню ставлення основних міжнародних акторів до порушень Росією норм міжнародного права. Анексія Криму, підтримка військових дій на Донбасі, бомбардування сирійського Алеппо – численні факти яскраво підтверджують цю тенденцію. За цих умов на перший план виходить позиція нової адміністрації президента США, яка поки що вельми стримана й неоднозначна. США мають взяти на себе основний тягар у політиці стримування агресора в Європі. За одночасного впливу цих тенденцій Україна опиняється в центрі уваги світу. Від її проактивної дипломатії (або бездіяльності) залежить майбутня конфігурація регіональної системи безпеки.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

76685024_569509183803855_4076847802779435008_n

Новий курс України у відносинах з Польщею: “нормалізація” за рахунок поступок в історичній політиці?

Після останніх парламентських виборів в Україні та Польщі в українсько-польських відносинах спостерігається певне затишшя. У …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.