Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Весна в Україні почалась із чергових спроб Кремля розхитати ситуацію в країні. Поряд із традиційними формами, як-от лінія фронту, маніпуляції українським політикумом (зокрема навколо теми блокади Донбасу), Москва запропонувала Києву дещо нове. З інтервалом у півдоби 23 березня були здійснені підриви військових складів у Балаклії та зухвале вбивство в центрі української столиці колишнього депутата Держдуми Росії Д. Воронєнкова. Прямих свідчень про причетність російських спецслужб немає, проте логіка не дозволяє вірити у подібний збіг обставин.
Стосовно підривів складів у Балаклії на Харківщині, то там містилось понад 180 тис. набоїв для танків, а також для стрілецької зброї. Це ледь не третина всього військового запасу української армії вартістю півтора мільярда гривень. За умов, коли Україна не має власного патронного заводу, «віджатого» луганськими терористами в 2014 році, теперішні запаси є критично важливими для підтримання боєздатності ЗСУ. Якщо до диверсії (а саме так сьогодні класифікують події на Харківщині) йшлося про те, що з наявними запасами Україна може протистояти агресії Росії чи підтримувати ситуацію статус-кво на Сході протягом 7-8 років, то тепер мова може йти лише про 5 років – стільки ще запасу зброї має Україна.
Щодо методу диверсії лишаються питання, адже перед вибухами нібито було чутно гул безпілотника. За іншими версіями, підпал був здійснений пострілом протитанкової ракети або вручну диверсантами, що спочатку обійшли всі пости охорони, а потім розчинились у повітрі. Події у Сватово на Луганщині 29 жовтня 2015 року змушують критично ставитись до версій з диверсантами. Тоді теж лунало припущення про диверсію, проте насправді виявилося, що це звичайна людська халатність та нехтування правилами пожежної безпеки на тлі армійського п’янства. Проте, якщо й так, то чи будуть зроблені висновки з подій в Балаклії, що вже забрали життя місцевих мешканців (загинула жінка)? Після Сватово, вочевидь, – жодних, адже знов арсенал зброї погано охороняється, боєприпаси лежать просто неба за кілька кілометрів від міста, де мешкає близько 30 тисяч осіб. Звичайно, вправи з евакуації мешканців (з небезпечної місцевості відразу було вивезено 16 тис. осіб) не завадять, але хотілось би більшої відповідальності. А оскільки це нібито була диверсія, знову все спишуть на Путіна, а під трибунал піде який-небудь непотрібний майор.
Між тим, якщо припущення про пошкодження військового об’єкта правильне, не варто нехтувати сигналом. Вибухи в Балаклії – свідчення прямої загрози Харківщині та Харкову (відстань між містами менше 90 км), де останнім часом посилилась пропагандистська антиукраїнська діяльність російських спецслужб та їхніх місцевих агентів. Свідченням тому є акт вандалізму, здійснений 20 березня в центрі міста, коли невідомі зірвали банер з фотографіями загиблих українських захисників на Донбасі. Чи контролює ситуацію в місті та регіоні неформальний патрон Харкова та за сумісництвом міністр внутрішніх справ Арсен Аваков? Чи міський голова Геннадій Кернес знову візьметься за старе й почне здавати місто росіянам? Так чи інакше, але Харкову знову треба готуватись до сплеску тероризму, як й Одесі у третю річницю подій 2 травня.
Однак вже зараз ситуація активно розхитується в Києві. Факт вбивства російського перебіжчика Дениса Воронєнкова не має сильно дивувати. Вбитий був не просто обізнаною людиною, колишнім депутатом Держдуми від КПРФ – він був співробітником ФСБ. Переїхавши до Києва та почавши розкривати фінансові схеми друзів Путіна на Заході (навряд чи його свідчення у справі Януковича були важливими та насправді цінними), він заслужив тавро зрадника. Саме тому його й прибрали, а, наприклад, інший перебіжчик та російський опозиціонер Ілля Пономарьов не став першою мішенню агентів ФСБ. Дивує, наскільки легко було здійснено вбивство – в центрі Києва, біля готелю «Прем’єр-Палац», у завжди людному місці. Невже українські спецслужби «не вели» вбивцю? А якщо так, то що коштує терористу, до прикладу, занести гранату в метро чи зайти в торговельний центр з автоматом Калашникова?
Здається, Київ стоїть на порозі хаосу, коли не знадобиться жоден кремлівський план «Шатун», адже своїх борців за справедливість – корисних ідіотів в Україні досить, а доступність зброї є абсолютною. До речі, вбивця був колишнім бійцем батальйону «Донбас» з реноме радикала-фашиста.
Проте викликає подив реакція пересічних киян на вбивство. Так, не можна порівнювати смерть Нємцова біля стін Кремля зі смертю російського перебіжчика в Києві. Ніхто не вимагає плакати за вбитим та кричати про кінець демократії. Однак за останній рік це вже другий перебіжчик, вбитий публічно в центрі української столиці – в липні 2016 року був підірваний у машині білоруський журналіст Павло Шеремет. У той час, коли експертне середовище активно обговорювало останню новину, в київських тролейбусах та ЖЕКах продовжували говорити про побутові речі. Ніхто не хоче помічати війни в себе вдома, інертність громадян насправді приголомшує – щось подібне було в Донецьку в 2014 році, коли «ДНР» існувала на 10 метрах площі біля захопленої обласної адміністрації.
На Донбасі останніми тижнями інтенсивність обстрілів якщо й зменшилась у порівнянні з початком місяця, то не суттєво, незважаючи на проголошене до Великодня чергове «перемир’я». Кожного дня гинуть українські воїни, дотримуючись Мінських угод, а ватажок донецьких терористів Захарченко знов обіцяє возз’єднати міста Донеччини. При цьому він постійно погрожує українській владі та проукраїнським мешканцям Слов’янська, Бахмута, Костянтинівки, що «коли прийде час, за все доведеться відповідати за законами військового часу». Захарченко в березні вже втретє за останні два роки провів «пряму лінію» з мешканцями «тимчасово окупованих територій Донецької області». Головне його повідомлення – всі «міста ДНР», де відбувся «референдум» у травні 2014 року, мають бути у складі «ДНР». А потім він обіцяє сісти й підписати на кордоні з Харківською областю (або «ХНР»?) мир. Захарченко, говорячи про інструменти, каже, що є політичний процес, проте найбільш імовірний військовий сценарій. І це правда, адже незрозуміло, навіщо тримати 60-тисячну армію з 450 танками за умов, коли ти віриш у політичний процес у Мінську. Додатково, у квітні-травні у Донецьку відбудуться мобілізаційні заходи для резервістів – всіх, хто придатний до військової служби віком від 18 до 55 років і проживає на теренах «ДНР».
Захарченко є типовим безумцем, здатним покласти тисячі життів на вівтар «родіни-матері Росії», прорубати коридор у Крим, забрати Маріуполь. Проте за його бравадною риторикою стоїть чіткий розклад російських кураторів. Вони вже сьогодні діють на випередження України у ставленні до людей, пропонуючи програму гуманітарної допомоги, надаючи стипендії на навчання, безкоштовну медичну допомогу. Реципієнтом програми є українські громадяни, які проживають на контрольованих Україною територіях Донбасу. Піклування про кожного, возз’єднання родин – це те, що культивують росіяни на Донбасі на противагу блокаді та відрізанню цих територій, як «гангрени», що роблять окремі політичні «патріотичні» кола в Україні.
Показовою є ситуація в інформаційній політиці – тоді як Україна ніяк не може запустити вишку на Карачуні та зробити українське мовлення на окупованих частинах Донбасу, росіяни вже запустили цифрове мовлення своїх та сепаратистських каналів шляхом Т2, яке покриває не лише Донецьку, але й частини Дніпропетровської та Запорізької областей.
На жаль, Київ або запізнюється з рішеннями, або приймає неправильні. Наприклад, рішення РНБО на підтримку блокадників викликало резонанс та реакцію в світі – Україна не отримала черговий транш МВФ, на що негайно відреагував курс національної валюти. Те ж можна сказати і про рішення на заборону в’їзду для російської співачки – учасниці «Євробачення», який засудила Європейська мовна спілка (організатор конкурсу). Українська влада продовжує боротись з «внутрішніми демонами» та «вітряками», тоді як боротися треба із зовнішнім ворогом за своїх людей. Останні продовжують жити в паралельній реальності, де в Україні мир і все добре. Чи на довго?
Валерій Кравченко
