На Донбасі знову війна… Вже майже тиждень в усіх новинних стрічках Авдіївка. Проте є ще й Мар’їнка, Красногорівка, Широкино та Світлодарська дуга. Неспокійно також на Луганщині, зокрема в районі Попасної. Настільки масштабної ескалації конфлікту ніхто, здається, не очікував – за інтенсивністю обстрілів, застосуванням важкої зброї (зокрема й реактивних систем залпового вогню «Град» та артилерії 152 калібру) бої наприкінці січня – на початку лютого 2017 року нагадують найзапекліші баталії лютого 2015 року за Донецький аеропорт та Дебальцеве. В чому суть сьогоднішньої ескалації?
Версія 1. Повзучий наступ ЗСУ. З цього приводу існує багато припущень, підкріплених нещодавньою ситуативною ескалацією на Світлодарській дузі. Там наприкінці 2016 року українські військові пішли в наступ та зайняли нові позиції, отримавши локальну перевагу та просунувшись на 1 км у глиб територій бойовиків. Подібне відбувалось у районі Комінтернового (Маріупольський напрямок) на початку січня 2017 року.
Авдіївка, точніше її промислова зона, яка розташована біля великої транспортної розв’язки в районі Ясинуватського поста ДАІ, має важливе стратегічне значення. Зайняття нових позицій на цьому напрямку дозволяє контролювати ділянку траси на Горлівку та Костянтинівку (на останній, що починається за поворотом поста ДАІ, регулярно відбувались обміни військовополоненими). Якщо наступ ЗСУ в районі Авдіївки та Спартака буде успішним, тоді відкриється пряма дорога на звільнення Путилівського мосту – а це вже дорога до північних воріт Донецька, зокрема Київського проспекту. Звичайно, не можна говорити, що Авдіївка є ключовою для звільнення Донецька, адже місто велике й точок зіткнення багато. Проте позиційний успіх в Авдіївці дозволить загрожувати позиціям сепаратистів у районі захопленого Донецького аеропорту та зменшить тиск на українські позиції в Пісках.
Насправді для повзучого наступу ЗСУ, що відбувається по всій лінії фронту в межах Мінських домовленостей (тобто із застосуванням «дозволеної» зброї та в зоні, яка за «Мінськом-1» має належати Україні) не з ініціативи окремих комбатів, а узгоджено, в рамках такої собі прихованої стратегії Генерального штабу, є три пріоритетних завдання – Дебальцеве, Докучаєвськ (що мають належати Україні за «Мінськом») та Щастя (з огляду на важливість критичної інфраструктури). Авдіївка не має подібної цінності, проте має один великий об’єкт – «Авдіївський коксохімічний завод».
Версія 2. Удар по Ахметову. Завод належить до групи «Метінвест» концерну «СКМ» Ріната Ахметова, володаря найбільших активів у регіоні. Припинення відвантаження коксу в Авдіївці (а завод у зв’язку з обстрілами перейшов у режим консервації) вже позначилось на роботі металургійних комбінатів промислової групи в Маріуполі – ММК ім. Ілліча та «Азовсталь». Питання лише в тому, хто зацікавлений у завданні збитків металургійній галузі України та її експортній спроможності (ММК ім. Ілліча має, наприклад, великий контракт з Іраном). Якщо розглядати внутрішньоукраїнський контекст, то між Президентом Порошенком та донецьким олігархом довгий час була дійсна «мирна угода» (на відміну від Коломойського). Порошенко не має активів у металургії та не є прямим конкурентом Ахметова і його політичних сил, які намагаються дотримуватись риторики миру за будь-яку ціну. Зрозуміло лише, що наступ України в Авдіївці (якщо він був) «підставив» виробництво Ахметова. Проте наступ «ДНР» також міг бути спрямований проти олігарха, який вперто не погоджується реєструвати свої заводи в самопроголошеній республіці. Це вже ставало основою конфлікту щодо Єнакієвського металургійного комбінату та Старобєшевської ТЕС.
Версія 3. Геополітична можливість. Варто також зважати на сприятливі для Москви геополітичні умови, пов’язані передусім з інавгурацією президента США Дональда Трампа. Останній неодноразово виказував симпатії російському колезі, не мав чіткої позиції щодо врегулювання конфлікту на Сході України, а точніше «плавав» у темі. Від реакції США та Європи залежить поведінка Росії, зокрема її спроби розширити агресію. Поки що ця реакція дуже неоднозначна – лунають заклики припинити військові дії в Авдіївці, проте не зазначається, хто ініціював ці дії. Україна наголошує на тому, що обстріли Авдіївки загрожують місту гуманітарною катастрофою. 1 лютого навіть розпочалась часткова евакуація міста. Однак сепаратисти з «ДНР» мають свої факти – ніби Україна обстрілює школи та лікарні в Донецьку (з їхнього подвір’я «ДНР» обстрілює Авдіївку, натомість ЗСУ відправляють свою зворотну «відповідь»), а також пошкодила Верхньокальміуську фільтрувальну станцію, що забезпечує водопостачання в місті. Ці аргументи використовує Росія. Цікаво, що Україна в лютому 2017 року буде головувати в Раді Безпеки ООН, тож можна бути впевненим, що з донецького степу протистояння між Україною та Росією переміститься в Нью-Йорк.
Версія 4. Підготовка Москвою масштабної війни. Не виключено, що нинішня ескалація, активно забезпечена російською зброєю, зокрема новими зразками, є попередженням майбутньої масштабної війни, до якої фізично та дипломатично готується Росія. Фронтом цієї війни, зазначимо, може стати зовсім не Україна, яка приготувалась до подібного сценарію. Росія вимірює реакцію, рівень приготувань до війни та клімат у Європі, де правлять бал популісти, полегшуючи Кремлю завдання.
Найімовірніше, в нинішній ескалації ситуативно зійшлись всі чотири версії – кожна різною мірою. Можливо, через чиюсь самовпевненість, політичну браваду чи перенасиченість зброєю сьогоднішні події проходять особливо запекло та сприймаються суспільством гостро. Однак вони логічно лягають в канву російсько-української війни, яку Москва веде на виснаження фізичних та моральних сил супротивника. Проте Київ відчуває, що ініціативу треба перехоплювати, й коли це робити, як не зараз, доки Росія ще хоча б намагається виглядати гарним міжнародним актором перед виборами Путіна та Чемпіонатом світу з футболу наступного року.
Валерій Кравченко