Альтернатива «Мінську»

Перспективи імплементації Мінських домовленостей щодо Донбасу в добу Трампа-Путіна та засилля європейських популістів є відверто невеликими. Та чи є альтернатива нинішнім угодам? Чи можна припинити війну в Україні без подібного майданчика для контактів та переговорів?

Передусім треба реально усвідомлювати мету російської сучасної міжнародної політики та роль України в планах Москви. Вочевидь, геополітична гра, яку затіяв Путін у 2014 році, має далекосяжні перспективи та спрямована на реванш Росії проти Заходу. При цьому ідеологічно Росія наразі є найслабшою за всю історію своєї державності, її новітня ідейна база ґрунтується на агресивному запереченні шляху західного розвитку, розподілі сфер впливу та закріпленні за Росією її «історичних» територій – там, де говорять російською, там і має бути Росія. На жаль, в Україні більше половини населення держави говорить по-російськи, а Київ – «мать городов русских». Годі й думати, що Москва залишить Україну у спокої.

Натомість варто усвідомлювати, що брязкання зброєю та підтримка сепаратистських режимів, крім прямого ефекту, є опосередкованим сигналом, грою на показ перед Заходом. При цьому Росія не цурається втручатися у політику країн Заходу безпосередньо, чи то через кібератаки на США, щоб впливати на електоральний процес та привести до влади бажаного кандидата Дональда Трампа, чи то через фінансування популістських ліво- та праворадикальних партій у Центральній та Східній Європі. Інший бік пропагандистських зусиль – представити Росію як сторону правди, а Україну – як войовничу націоналістичну хунту, створити передумови законності завоювання через мілітарну інтервенцію. Щось на кшталт косовського прецеденту НАТО, коли втручання Заходу, як вони самі класифікували його, було нелегальним, але легітимним.

Для України Росія в 2018–2019 рр. готує сценарій гуманітарної інтервенції як відповідь на спробу націоналістів (ще радикальніших, ніж ті, що зараз при владі) створити державний переворот під час президентських (а, ймовірно, й парламентських) виборів. Для цього Москва готує два ударних угруповання військ для швидкого наступу на Харків та Київ. У 50-кілометровій зоні Росія створила передові військові бази на всій протяжності українсько-російського кордону. Крім того, ймовірно, Москва буде використовувати і військові бази Білорусі, зокрема в контексті потрібної симетричної відповіді на розміщення постійних контингентів військ США, Німеччини, Канади та Великобританії в Прибалтиці та Польщі. Зважаючи на подібну перспективу та усвідомлюючи, що реакція міжнародної спільноти на дії Росії з часом слабшатиме внаслідок приходу «друзів Кремля» до влади у Франції, Німеччині та інших країнах Центральної та Західної Європи (як це вже сталось у Болгарії, Угорщині, Молдові), спробуємо знайти альтернативу нормандському формату та «Мінську-2».

Сценарій 1. «Свої сили». За цим сценарієм Україна перейде до активних зусиль з військової деокупації Донбасу після того, як практичний сенс «Мінська-2» буде втрачений через заангажованість міжнародних посередників, які стануть «друзями Путіна». Найрадикальніша громадськість в Україні вже сьогодні закликає до подібного сценарію. Опосередковано схожу лінію пропагує й партія «яструбів», передусім міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Цікаво, що його Нацгвардія на сьогодні є технічно найкраще оснащеною силою в державі – більшість оновленої техніки належить не фронтовим підрозділам збройних сил, а нацгвардійцям. Варто пам’ятати, що формально міністру внутрішніх справ підпорядковуються всі добробати, окрім «Правого сектору», а його людина (принаймні на ранньому етапі кар’єри) очолює Адміністрацію Президента. Зі сторони схоже, що Порошенко уклав своєрідний пакт про ненапад з «яструбами», долучившись своїм популізмом до їхньої риторики (однак те, що говорить Президент, часом може відрізнятись від його справжніх переконань).

Ескалація, ініційована Україною, відверне від Києва міжнародних донорів та частину союзників, проте успіх операції дозволить вступити в переговори з позиції сили. Натомість Росія навряд чи відважиться на відкриту війну з Україною за рік до Чемпіонату світу з футболу – великого іміджевого дійства. Інша справа, якщо його відбере у Росії ФІФА.

Сценарій 2. «Віва Мінськ». За цим сценарієм Україні продовжуватимуть нав’язувати кремлівський план врегулювання, який полягає в інтеграції «донецько-луганської клоаки» до організму української держави. За цим планом Київ врешті-решт здасться, до влади мирним шляхом прийдуть проросійські сили або праві радикали, які уможливлять військове втручання Росії.

Мінські домовленості – тактична зброя Москви, спрямована на виснаження моральних сил Києва. Це чітко усвідомлюють у столиці України, тож уже сьогодні намагаються, використовуючи маневри, вийти з-під преса підписаних зобов’язань.

Сценарій 3. «Нова Ялта». За цим сценарієм за переговорним столом не знайдеться місця для України. Все за Кіссінджером (Пінчуком-Філіпчуком) та його теорією, що все вирішують Великі держави. Путін, мовляв, просто сяде за стіл із Трампом, запросить до нього спостерігачами Фійона, Юнкера та Мей і підпише новий базовий документ, за яким система міжнародних відносин житиме далі. Умовний новий альянс США та Росії буде спрямований проти експансії Китаю. Єдине «але» в цьому сценарії – всі подібні угоди в історії укладались виключно після завершення війни: Вестфальський мир – після Тридцятирічної війни, Віденський – після завоювань Наполеона, Версальський – після Першої світової війни, Ялтинський – після Другої світової. Слабо віриться, що в умовах екстраординарного нарощування арсеналів зброї у світі, її не використають для Третьої світової війни.

Сценарій 4. «Гра в миротворця». На сьогодні найбільш сприятливий варіант для Києва, за яким весь світ на чолі з Росією почне піклуватися про миротворче врегулювання кризи на Донбасі. Для цього в Україну вводиться інтернаціональна військова миротворча місія ООН, яка бере під свій контроль лінію зіткнення та неконтрольовану ділянку кордону – починається процес відновлення.

Прихованим ризиком ситуації є те, що Росія зажадає своїх миротворців у Києві, Одесі, Львові та Харкові, щоб «протидіяти націоналістам та їхнім зазіханням». З часом легальний характер миротворців через провокації російської агентури в Україні може перетворитись у підґрунтя військової інтервенції Москви.

Проте цей ризик може бути врівноважений та нівельований присутністю військових зі США, Канади, Польщі та інших союзників у складі миротворчої місії, взаємодією дипломатів та військових. З огляду на мету Росії, окреслену вище, подібна місія може врятувати Україну від зрежисованої інтервенції. А її необхідність може бути легко обґрунтована низькою ефективністю вже наявного Мінського формату.

У будь-якому разі Київ має вже сьогодні думати про альтернативу Мінським домовленостям, які потрапили в пастку невідповідності очікувань нинішнім можливостям. Чи варто й далі чекати, покладаючись на плинність часу та традиційний російський «авось»? Останній вже давно не діє у самих росіян – у Кремлі все розраховують з чіткістю гросмейстера в шаховій партії. Україна у грі?

Валерій Кравченко