Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Термінологічний дискурс – як кого називати на окупованих територіях Сходу України – має неабияке значення. Дискусія із зазначеного питання вже давно «перезріла» в українському суспільстві. Чітку державну позицію має озвучити міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України після консультацій з громадянським суспільством.
Термінологія істотна для законодавчої бази, адже питання амністії (зазначене в Мінських домовленностях) ще ніхто не відміняв. Треба чітко усвідомлювати, з ким матимемо справу.
Крім того, що деякі українські ЗМІ називають членів ДНР та ЛНР «терористами» (при тому, що тероризм – це лише тактика), ПАСЕ – «комбатантантами», а Росія – «ополченцами», НАТО у своїй Варшавскій декларації 2016 р. називає їх «Russian-backed militants», тобто «проросійськими (або підтримуваними Росією, як інший варіант перекладу) бойовиками». Власне термін «бойовики» найбільш чітко вказує на рід їх діяльності, прив’язує їх до існуючого терміну «учасників незаконних збройних формувань». Завдання української влади не допустити їх трансформації в «локальну міліцію» на догану виконання «Мінську», або принаймні застосувати персональний підхід – ті хто не вбивав та не стріляв по українським солдатам, але при цьому є місцевими (донецькими, луганськими) мешканцями, після перевірки можуть працювати в якогось роду перехідній «локальній міліції».
Українське суспільство – суспільство стереотипів. Тому звичайно дехто з українців (особливо окремі популісти-політики) можуть тягнути всіх під одну гребінку – мов всі, хто лишився на окупованих територіях – зрадники та терористи. Подібне сприйняття не просто хибне, воно небезпечне для майбутнього української держави. В цьому полягає частина плану кремлівських планувальників – розколоти Україну ненавістю, на крові вбитих умовних донеччан та львівян будувати руїну Української державності. Не варто йти за цим сценарієм. То як кого називати?
В незалежности від стимулів – добровільно або примусово люди пішли в збройні підрозділи або погодились працювати на окупаційну владу (наприклад, аби прогодувати свою родину) – існує дві категорії людей: «бойовики» та «колаборанти»
1) Місцеві члени незаконних військових формувань «ДНР» та «ЛНР» – «бойовики», які діляться на дві категорії (І та ІІ категорії) – ті, які скоїли важкі злочини, та ті, що не стріляли по українським військовим. Ступінь відповідальності в них a priori різний
2) Члени квазі-державних центральних виконавчих органів влади в «ДНР» та «ЛНР» – колаборанти І рівня. Слідчі дії та кримінальна відповідальність для зазначеної категорії людей обов’язкові.
3) Представники локальних органів влади, а також державні службовці та хто до них прирівняний – колаборанти ІІ рівня. В окремих випадках, за наявності грунтовних свідчень, можлива кримінальна відповідальність. Проте для цієї категорії населення головна відповідальність – адміністративна, з широкою можливістю добровільної люстрації.
Решту місцевого населення окупованих територій, якщо не має грунтовних фактів співробітництва з окупаційною владою (наприклад, на рівні бізнесу), варто прирівняти до «заручників». Амністія цієї верстви населення має бути беззаперечною.
Що стосується професійних бойовиків-росіян (а також інших національностей), які приїхали на Донбас вбивати українців за гроші, то для цієї категорії варто затвердити найбільш жорсткий підхід – найважча кримінальна відповідальність.
Термінологіно, зазначену категорію можна визначити як «іноземні бойовики-найманці». Проте мова не про них, мова про місцевих.
Термінологічне питання важливе, але ще важливіше чітко усвідомлювати як працювати з цими людьми. Держава, а точніше Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України має не просто завтердити гарну стратегію, а й розробити детальну адекватну та реальну по строках виконання «дорожню карту» (хоч автору й не подобається цей термін, але іншого не придумали) до неї. Також вагомим питанням залишається донесення інформації подібного плану нашим західним партнерам. Варто, аби ми не розходились у поглядах по базовим питанням, називали речі однаково. При цьому, Україна продемонструє власний «human and individual approach» у вирішенні проблеми, що однозначно буде позитивно сприйнято на Заході. На заваді цьому стоїть популізм політиків та небажання рухатись в напрямку вирішення проблеми, брак ініціативи зі сторони уряду. Проте на цей випадок й існує в Україні громадянське суспільство.
Валерiй Кравченко
