субота, 4 Грудень, 2021
pluken
Головна / Новини / Пішки до Мачу-Пікчу
img_3158

Пішки до Мачу-Пікчу

Share Button

Майже два дні сходинками вгору, майже два дні сходинками вниз… Ці сходи у скелі рубали ще в XV столітті, ними ступали сандалі знатних інків. І ніколи – чоботи іспанських конкістадорів. Інки розібрали частину дороги, щоб завойовники не знайшли захованого в горах міста. Тепер її щодня топчуть сотні ніг туристів, які обрали піший перехід через Анди, щоб дістатися до одного з див світу – Мачу-Пікчу. Там, на тій дорозі, образно висловлюючись, залишилися й мої сліди.

img_3149

Що таке Camino Inka?

Один із найпопулярніших піших туристичних маршрутів на планеті, адже веде до руїн загадкового міста інків Мачу-Пікчу. До речі, у 2007 році воно було зараховане до семи Нових див світу.

Camino Inka – це частина дороги від Куско, столиці імперії інків (чималенького й тепер перуанського міста), до Мачу-Пікчу. Відстань між ними – трохи більше 80 кілометрів. Класичний маршрут – 45 кілометрів, який розрахований на 4 дні і 3 ночі.

img_3030

Це саме той шлях (принаймні, частково), про який чули, але марно шукали іспанські конкістадори, і яким у 1911 році пройшов дослідник з Єльського університету Хайрам Бінґем, який заново відкрив місто світові.

На початку 2000-х перуанський уряд запровадив обмеження на прохід дорогою інків. Оскільки мандрівників було більше, ніж могла переварити місцева екосистема. Тепер для того, щоб мати право водити туристів цим маршрутом, туроператорам потрібно отримати спеціальну ліцензію. Без супроводу гідів вхід на маршрут заборонено. За день на Camino Inka можуть вийти лише 500 осіб (туристів серед них менше половини, решта – супроводжуючий персонал).

Відповідно, прогулянка по шляху інків стала важкодоступною, дорогою, а тому – ще бажанішою подорожжю.

Усе моє перебування в Перу підлаштовувалося під можливість потрапити на Camino Inka. Тур бронювався за півроку і коштував понад 600 доларів.

Про маршрут

img_1435

Перед дорогою у мене було два хибних уявлення про маршрут:

1. Начитавшись про загублене місто в горах, я думала, що Мачу-Пікчу – десь високо в Андах, і треба буде підійматися вгору. Насправді Мачу-Пікчу – це, фактично, найнижча точка походу.

inca_trail_elevation_profile

З Куско, що розташоване на висоті 3200 м над рівнем моря, треба спуститися долиною річки Урубамба до 2500 м, де й починається маршрут.

До його початку підвозять на автобусах. Потім треба перейти гірський хребет через перевал Мертвої Жінки (4200 м) і плавно спуститися до Мачу-Пікчу на висоту 2400 м. За цей час ви проходите різні кліматичні зони: від альпійських луків – до тропічного (так званого хмарного) лісу.

img_3073

Фактично це виглядає так: 2 дні ви йдете сходинками вгору, два дні – сходинками вниз. І невідомо, що важче! Бо коли догори – розриваються легені і заходиться серце, а коли вниз – відчуваєш усі м’язи ніг.

img_3066 img_3110

Перед походом його учасникам рекомендують побути у Куско бодай три дні, звикнути до висоти, щоб потім не страждати на перевалі. Кожен переносить висоту по-своєму: у когось болить голова, у когось просто загальмованість (думки, мов сонні мухи); комусь – нічого. Ми так і зробили. Акліматизувалися, потинялися колишньою столицею імперії, а нині – найкрасивішим містом Перу, і вирушили в Анди.

fullsizerender

Особливо важко дався перший день. Ми йшли на порівняно низькій висоті, було досить спекотно, ну і взагалі… В перший день усе важче.

fullsizerender-1

На сайті турфірми, послугами якої ми користувалися, важкість маршруту була кваліфікована як moderate («середня»). Маючи сякий-такий досвід мандрів Карпатами, думала, що буде легше, ніж вийшло насправді. Допомагала кока. У Перу жувати листя коки – легально. У горах люди собі життя без неї не уявляють.

img_3113

Пакетики з листям коки продають повсюди. У кафе вам пропонують чай з коки. Але його смак не дуже, щоб відчути ефект, треба, мабуть, чайник випити. А від жування листя щось таки відчуваєш. Береш 3-4 листочки (вони за формою і текстурою схожі на лаврові), трохи розжовуєш, потім закладаєш за щоку. І так тримаєш, періодично пожовуючи.

Не скажу, що ефект дуже разючий, язик і щоки німіють, коли жуєш, – це так. Але, мабуть, все ж почуваєшся енергійнішим згодом. А може просто себе переконуєш у цьому.

2. Я чомусь думала, що в давнину цей важкий шлях через гори був єдиною можливістю потрапити до Мачу-Пікчу. Але, як виявилося, це було розвагою лише для благородних. Простий люд (селяни, слуги) йшли до міста долиною річки Урубамба – тим же шляхом до Мачу-Пікчу зараз дістається більшість туристів. На комфортабельному потязі – години за дві.

img_3031

Селяни доходили десь за півтора дні. А от для інкських аристократів шлях до священного міста був ще й духовним шляхом.

img_3069

Вони мали подолати труднощі, побути наодинці з небом, помолитися богам, що живуть на сніжних вершинах, перш ніж ступати у місто через Ворота Сонця, призначені лише для знаті.

img_3058

Аристократам було заборонено долати шлях до Мачу-Пікчу на ношах. Вони, хоч і подорожували з комфортом та слугами, мали пройти стежку на своїх двох. Ну, і ми за 600 доларів відчули себе знатними інками.

Портрети і гіди

Нашим гідом був Елвіс, чоловік років 30, любитель важкої музики і в душі трохи Че Гевара.

img_3154

В обов’язкові розповіді про історію землі перуанської та основи її біологічного розмаїття він вплітав історії про те, як страждають перуанці від своєї корупційної влади, яка заради вигоди нищить природу та історичний спадок, та про іноземних капіталістів, які розпалюють апетити місцевих чиновників-злодіїв. Туристи-американці співчутливо кивали головами і, можливо, десь в глибині душі навіть відчували свою провину. Я мимоволі відчувала солідарність світового пролетаріату. Яка, щоправда, миттю закінчилась після того, як я почула, скільки ще чайових треба дати портерам і гідам, окрім того, що ми вже заплатили по прайсу. Відповідальні за світовий капіталізм американці слухняно витягали свої долари.

Портери – це носильники. Чоловіки з місцевих, що несуть за туристами усі важкі речі. Невисокі, міцно збиті індіанці з різкими, мов із каменю вирубаними, рисами обличчя (я неполіткоректно називала їх хобітами), вони щедро пахли потом і постійно жували листя коки. Пересувалися з неймовірною швидкістю.

img_3101

Навантажені величезними мішками, завбільшки як вони самі, портери обганяли туристів, і коли ми доходили до місця привалу, на нас чекали розкладений намет-їдальня, розпалене багаття, майже готова їжа (годували як у ресторані: перше, друге і компот, окреме меню – для вегетаріанців. Коли в одного з нашої групи був День народження, кухар приготував йому торт).

img_3076 img_3077

Пообідавши й відпочивши, ми йшли далі, а вони все збирали, потім знову обганяли нас, і ввечері ми приходили до нового місця стоянки, де вже стояли розкладені намети і доварювалася вечеря.

Туристи могли віддати портерам і свої речі: до 14 кг за додаткових 150 доларів. Американці, звісно, все віддали, несли лише свої спальники та одяг.

Ми з подругою хотіли зекономити. У мене був найважчий наплічник в групі – 11 кг. Але вже після першого дня ми серйозно пошкодували про своє рішення і неформально впихнули одному з портерів свої речі за половину суми.

img_3095

Портери ходять дорогою інків як у рейс: через кожних три дні відпочинку – новий похід. Це – робота мрії. Ніде інде простим селянам стільки не заробити. Нам розповідали, що щороку проводять змагання портерів. Так от, найшвидший долає ту відстань, яку туристи проходять за 3 дні, трохи більше як за 3 години (без поклажі, звісно).

Туристи

У нашій групі було 13 осіб. Усі – англосакси. Більшість – американці, кілька британців, та канадців. Українців на інка-трейлі наш гід бачив уперше. Не знаю, яка вже там різниця у мізках різних народів, але чомусь саме спадкоємці британської імперії найчастіше мають можливість і хочуть витрачати свої гроші на відпочинок, де потрібно докладати чималих зусиль.

Багаті латиноамериканці, росіяни, китайці не розуміють, навіщо платити великі гроші за те, щоб цілий день лазити по горах і ночувати при нульових температурах у наметі (я про ті нації, які формують туристичні потоки у світі). А от американцям-канадцям-британцям-австралійцям це чомусь в кайф.

img_3080

Йдуть не нарікаючи, всі в чудовій фізичній формі. У нашій групі були люди від 27 до 67 років. Так от, першим до найвищої точки походу дійшов 65-річний американець (виходець із Шотландії, у той день був його День народження), а найпершим спустився 67-літній американець (виходець із Норвегії). Молодь плелася позаду.

img_3124

Хоча не всім перехід дається так легко. Гіди розповідали нам про пару молодят (не пригадую вже, з якої країни). Чоловік не придумав нічого ліпшого, як забрати новоспечену половинку на медовий місяць у цей похід. Десь посередині маршруту весь табір чув, як вона кричала, що ненавидить його ідіотські ідеї, ці ідіотські гори та ідіотське Мачу-Пікчу, і погрожувала розлученням. Щоправда, поки дійшли до стародавнього міста, розлучатися передумала.

Ще одна історія була про молоду американку – з надмірною вагою, але незламним духом. Гіди, подивившись на неї, м’яко запропонували відмовитися від походу. Але дівчина пішла. Вона постійно жахливо відставала від групи. Один гід її супроводжував, щоб вона не заблукала. Вони доходили до місця ночівлі, коли всі інші вже встигали повечеряти і лягти спати. А зранку знову вставали і повільно йшли. Зате як дівчину вітали, коли вона таки дійшла до воріт! Плескали і туристи, і портери, вітали залізний характер.

Вже під кінець маршруту наш гід Елвіс зізнався, що бували на Сamino Inca і смерті.

img_3087

Щонайменше два випадки загибелі туристів – вони зірвалися в урвище. Ми одразу повірили, проходячи ділянки, де треба було притискатися до скелі й вибирати, куди ступити на кам’янистій доріжці, бо поруч – глибока прірва.

Мачу-Пікчу

Впродовж походу не покидає враження, що ти і ці люди з тобою реально загублені в часі і просторі: ніде нікого, лише гірські сніжні вершини та деколи проходимо повз руїни інків: фортеці для огляду місцевості, східчасті тераси, де вирощували картоплю та інші овочі, дивні споруди, які, як вважають, слугували обсерваторіями…

img_1510 img_3037

Туристичні групи, хоч вони і йдуть за одним маршрутом приблизно однакову кількість часу, вдається розводити у просторі так, що вони не бачать одна одну. Але в останню третю ніч усі прокидаються зарання і прямують до входу в Мачу-Пікчу, щоб зайти туди з першими променями сонця. У темряві треба пройти півгодини, а потім вишикуватися в чергу, бо вхід відкривається десь о пів на четверту.

Ось тут і зустрічаються усі 500 людей, які чотири дні тому вийшли на шлях інків. Потім нарешті проходиш через охоронців. При бажанні можуть навіть печатку в паспорт про відвідини Мачу-Пікчу поставити. Зупиняєшся біля Воріт Сонця: внизу все в тумані.

img_3141

Раптом десь в якомусь місці він розривається і вигулькує стрімка гора, або будиночок, або тераска, і всі кричать, тицяють пальцями і намагаються сфотографувати, але вже знову все сховалося в тумані.

img_3150

Оце, мабуть, і є найщасливіший момент подорожі: коли знаєш, що вже дійшов, хоча ще достеменно не уявляєш, куди саме; і відчуваєш себе ніби першопрохідцем, попри увесь цей натовп довкола.

Ніхто не знає, для чого його збудували, те місто. Навіть назва його невідома: Мачу-Пікчу означає «стара гора» – якраз та, по якій ми спускалися до Воріт Сонця. Навпроти височіє Вайна-Пікчу – «молода гора». На неї також можна вибратися і помилуватися руїнами. Але нам було досить…

img_3158

Відомо, що у Мачу-Пікчу була зимова резиденція імператора, це було місто знаті. Але чому збудували саме тут? Мені запам’яталася одна з версій, про яку говорив гід: довкола – гарні землі та клімат для вирощування коки. І імператор хотів контролювати такий дорогоцінний товар. У Мачу-Пікчу не більше 200 споруд: храми, палати знаті та приміщення для господарських потреб.

img_1564 img_3153

Мачу-Пікчу збудували близько 1440 року і проіснувало воно до 1532, поки в імперію не прийшли іспанці. Тоді мешканці покинули місто і розібрали частину доріг, щоб конкістадори не дісталися сюди.

Ми блукали вулицями, поміж будиночків, що ліпляться на стрімкому схилі.

img_1559

Але насправді найкрасивіше – не вид на місто, а вигляд з нього, на довколишні гори, що формою нагадують стіжки сіна, на долину річки, що в’ється внизу.

img_1562

Як потім з’ясувалося, отак посидіти й помилуватися у нас було лише кілька годин часу, бо десь по десятій ранку до Мачу-Пікчу почали прибувати перші групи туристів, які приїхали сюди потягом – до містечка Агвас Кальєнтес, що в долині. Звідти вони піднялися автобусом, а потім пройшли ще якийсь кілометр.

img_3164

І вже до полудня Мачу-Пікчу перетворився на якийсь вулик. Сісти – нема де, пройти – нема як, постійно дихаєш у чиюсь потилицю. Сфотографувати щось – неможливо, бо в кадр постійно влазять дебелі колумбійські тітки в обтягуючих лосинах, які фотографуються на фоні всього, що трапляється їм на очі. Казка розвіялася. Сповнені презирства до масового туризму, ми покинули це священне місто навіть раніше, ніж передбачала програма. ЮНЕСКО виступає за ще більше обмеження доступу для туристів до Мачу-Пікчу. Я з нею солідарна. Тільки навряд чи це можливо в Перу. Бо ж Елвіс недарма говорив про корупцію, місцевих чиновників.

Назад до Куско ми поїхали потягом. Це як подорож у часі: через кілька годин – гоп! – і вигулькуєш знову у XXI столітті. І вся ця пройдена тобою дорога здається якимось сном. З подругою погодилися, що якби не пішли у похід, а вибрали ось такий легкий шлях – наскільки б це знівелювало враження від Мачу-Пікчу! Ні, по-справжньому пізнати країну можна лише на своїх двох. А для того, щоб відчути святість покинутого міста, і справді треба спершу поспілкуватися з богами на сніжних вершинах.

Галина Скибньовська, ФОТО: Галина Скибньовська, Галина Борисова

Share Button

Також перегляньте

Kryzys migracyjny na granicy polsko-białoruskiej. Operacja Silne Wsparcie. Fot. Wojska Obrony Terytorialnej.

Росія та її велика гра: військовий вимір

Дії Російської Федерації щодо країн Центральної та Східної Європи, які здійснюються з метою зміцнення її …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.