Після цинічної кримської провокації та резонансної промови Путіна, яку в Україні охрестили як шантаж західного світу через «похорони» Мінських домовленостей і намагання знайти casus belli з метою примусити нового президента США піти на нову «Ялту», українське експертне товариство нарешті почало позбуватися зайвого пацифізму. Більшість експертів усвідомили, що питання, чи буде війна між Росією та Україною, вже не актуальне. Проблема зараз в іншому – коли і де ця війна почнеться? А найголовніше – якою ця війна буде?
Почнемо спочатку. Відомий український військовий експерт Валентин Бадрак переконаний, що військові дії Росії проти України почнуться в період з 20 серпня по 20 вересня. На користь цієї версії свідчить і стародавня російська традиція починати війни в серпні (від Петра І, який проголосив війну Швеції 19 серпня 1700 року, до російської агресії в Грузії 8 серпня 2008 року), і святкування Україною ювілею Дня незалежності, а також цілком об’єктивні чинники – масштабні військові навчання «Кавказ-2016», які відбуватимуться у прикордонних регіонах РФ та Криму з 25 серпня по 10 вересня.
Що ж до питання «де», то передусім можна очікувати ескалації на лінії розмежування. Йдеться, зокрема, про Світлодарську дугу, де може бути поставлена тактична задача захоплення найбільшої в регіоні Вуглегірської ТЕС (знаходиться на відстані 20 км від лінії фронту). Другим за пріоритетністю залишається Маріупольський напрямок, зокрема село Широкине. Проте на цій ділянці фронту Україна побудувала глибоку ешелоновану оборону, тож вірогіднішими виглядають альтернативні сценарії дій на цьому напрямку. Наприклад, диверсійна операція в Азовському морі з подальшим десантуванням російських спецпризначенців у тилу українських сил. Або наступ на Волноваху з докучаєвського плацдарму. Третім імовірним варіантом залишається Луганський напрямок. Його значення зростає за умов можливої відкритої інтервенції Росії по всій лінії державного кордону в Луганській області. Безумовно, жодної лобової атаки та генеральної битви очікувати не варто, проте військова активність на обмеженому театрі (наприклад, у районі Маріуполя) буде прикривати основні наступальні плани (наприклад, на світлодарському напрямку). Окрім лінії зіткнення, військові провокації можливі на умовному кордоні з Кримом – у Херсонській області, а також у Харківській, Сумській та Чернігівській областях (прикордонні регіони України), де агресор може використати чинник несподіванки.
Звісно, неможливо проникнути в голову Путіна і визначити, як далеко він здатен зайти в мілітарній агресії проти сусідньої держави. Проте вбачається очевидним, що інтервенцію він буде виправдовувати гуманітарними діями. Саме тому за російськими «зеленими чоловічками» йтимуть російські «миротворці». До речі, тактику гуманітарних коридорів Росія нещодавно відпрацьовувала в Алеппо в Сирії. Варто зауважити, що з реальною миротворчістю російські дії не матимуть нічого спільного. При цьому основною ціллю агресора може прогнозовано стати Київ, столиця України, «мать городов русских», а також великі російськомовні міста – Харків та Одеса.
Найважливіший момент – якою буде ця війна? Відразу треба зазначити, що за повномасштабної військової інтервенції Україну чекає, за твердженням директора Національного інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, сумна перспектива – без зовнішньої допомоги ми зможемо чинити опір російській військовій машині дуже недовго. У статті для «Дзеркала тижня» він пише: «Наше завдання-максимум (знову ж таки – виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) – завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням». Ймовірний характер бойових дій можна передбачити, проаналізувавши досвід війни на Донбасі та напрямки переозброєння армії Росії. Треба виокремити такі стратегічні, оперативні й тактичні аспекти.
У стратегічному плані росіяни продовжать використовувати ефект раптовості, організовуючи провокації в політичній сфері, розхитуючи та роз’єднуючи українське суспільство зсередини. За цих умов потрібна реальна державна політика у сфері національної безпеки, ефективна діяльність силових структур. Замість «паперового» стримування треба переходити до передової оборони, враховуючи особливості гібридної війни. Це передбачає завчасне розгортання військ за напрямками ймовірної агресії, оскільки Росія готова до бойових дій високої інтенсивності зі значними втратами в людській силі. Такий підхід різко дисонує з популярним на заході образом технологічної війни майбутнього без людських втрат. Москва повертає хід історії, актуалізуючи військові тактики часів Другої світової та «холодної» війни.
В оперативному аспекті агресія Росії спрямована не лише проти України. Військові бази побудовані поблизу кордонів Естонії та Фінляндії. У серпні-вересні Росія проводить одразу два масштабні військові навчання на полігонах у Сербії – «Слов’янське братерство» (спецпризначенці) та «Барс-2016» (повітряні сили), – а також «Взаємодія-2016» біля кордонів Латвії та «Непорушне братерство-2016» в білоруських Барановичах (поблизу кордонів Польщі та України).
Росія розробила детальні оперативні плани наступальних операцій для кожної країни Східної Європи. Саме тому зростає роль і вага США в регіоні, значення їхніх зусиль з модернізації збройних сил союзників по Північноатлантичному альянсу та побудови системи протиракетної оборони в Європі. При цьому перепідготовка збройних сил союзників має враховувати специфіку військових дій росіян, а саме готовність вести військові дії без чіткої лінії фронту. Інтенсивні бойові дії з невизначеною лінією зіткнення зумовлюють можливість активного використання диверсійно-розвідувальних груп, проведення рейдів у тилу супротивника тощо.
У тактичному вимірі необхідно відзначити, що Росія широко використовує засоби радіоелектронної боротьби та розвідки, сучасні системи зв’язку й управління, що об’єднані в єдину розвідувально-інформаційну систему. Лише в окупованому Донецьку за два роки війни були помічені такі сучасні російські комплекси РЕБ, як «Дзюдоїст», «Красуха-4», «Леєр-2» тощо. Використання цих комплексів нівелює переваги високоелектрифікованих американських механізованих бригад, унеможливлює використання тактики, відпрацьованої США в Іраку та Афганістані. Іншим важливим технологічним аспектом є використання безпілотних літальних апаратів – причому як з метою розвідки, так і з бойовими завданнями. Водночас Росія демонструє високий рівень мобілізації протиповітряної оборони. Загалом російські засоби ППО роблять використання авіації супротивника вельми ризикованим. Ані Україна, ані західні союзники (можливо, окрім США) не мають відповідних засобів придушення сучасних російських ППО. Натомість Росія готова використовувати ударну авіацію, відпрацювавши її злагодженість в Сирії, проте лише як засіб підтримки піхоти.
Основна військова міць російської армії – її механізовані підрозділи. Аналізуючи російські модернізаційні тренди та досвід війни на Донбасі, можна зробити кілька висновків. По-перше, у великій військовій кампанії силами регулярної армії (на відміну від дій проросійських сепаратистів) Росія не буде використовувати піхоту на легкій броні через її уразливість та потенційно високий рівень втрат. Натомість ефективне застосування механізованих підрозділів потребує використання важких БМП, зокрема на платформі танків (сімейство таких БМП будується на платформі танку «Армата»). Зростає (точніше, відновлюється) роль самих танків, які покликані відігравати на полі бою вирішальне значення. За цих умов негайної модернізації потребують протитанкові системи, а також загострюється увага до підготовки танкістів, зокрема до відпрацювання тактики рейдових операцій. Велику роль у підтримці бойової активності відіграє артилерія, масоване використання якої спостерігається впродовж двох років війни на Донбасі. Українські збройні сили конче потребують нових та ефективних засобів контрартилерійської боротьби.
Українська ешелонована лінія оборони на лінії зіткнення, зокрема під Маріуполем, може слугувати прикладом вдалої інвестиції у безпеку за умови бойових дій низької інтенсивності. Проте її будівництво вимагає значних ресурсів та часу, до того ж вона залишається вразливою з флангів. За умов лавиноподібної динаміки очікуваного російського наступу, відсутності чіткої лінії фронту, ешелонована оборона втрачає свою ефективність. Водночас особливого значення набуває оперативність використання сил спеціальних операцій та мобільних підрозділів.
Приблизно такий вигляд може мати російсько-українська війна, до якої ми невпинно наближаємось. У наведеному аналізі, звісно, доводиться поєднувати реальні речі з фантазією скептика, базованою виключно на суб’єктивних відчуттях та здогадках автора. Це – ціна невизначеності, проте ліпше готуватися до гіршого, аби бути, зрештою, підготовленими хоч до чогось. Адже ворог уже привчив нас до своєї непередбачуваності.
Валерій Кравченко