Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Багато українців продовжує відчувати внутрішній неспокій від життя поруч з переселенцями. Хоча, об’єктивно, за два роки війни багато чого змінилось. Українське суспільство послідовно пройшло через різні етапи ставлення до людей, що залишили своє життя на Донбасі та в Криму втікаючи від війни. Від емоційного бажання допомогти, через недовіру та відторгнення, базоване на стереотипах до «донецьких» часів Януковича, до байдужості сьогодення. Хоча в цьому питанні не можна робити узагальнень, оскільки в різних куточках України існує різне ставлення до переселенців, проте всі негативні сторони об’єднує питання недовіри до переселенців як адептів проросійських поглядів та потенційних терористів-рознозчиків «сепаратистської зарази». А чи існує взагалі проблема?
За даними соцопитування, яке проводилося в лютому-березні 2016 року Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення Агентства ООН у справах біженців, переважна більшість українців сприймають переселенців з Криму і Донбасу як громадян, що мають рівні права з усіма, які стали заручниками ситуації і потребують підтримки. Такої думки дотримуються 89% опитаних по Україні і 96% опитаних в місцях найбільшої концентрації переселенців.
При цьому позитивно ставляться до біженців 43% і 58% опитаних (по Україні та в місцях найбільшої концентрації), нейтрально – 47% і 34%. Українці не вважають переселенців винними в ситуації, в якій вони опинилися (77% і 85%), проте впевнені, що цивільні обов’язки, включаючи військову службу, переселенці повинні виконувати разом з усіма (80% і 75%). 83% українців не змінили свого ставлення до переселенців за два роки з початку конфлікту. Основним джерелом інформації про переселенців респонденти назвали ЗМІ (65% і 63%).
За даними опитування, найгірше до переселенців відносяться в Києві і Західній Україні. 39% киян зазначили погіршення криміногенної обстановки, 21% – збільшення соціальної напруженості. Жителі Західної України (в першу чергу, люди, які живуть за межами обласних центрів) зробили акцент на проросійських політичних поглядах, небажанні біженців працювати нарівні з усіма, агресивному ставленні до місцевих. При цьому 50% опитаних в регіоні відповіли, що не спілкувалися з переселенцями і не знають про їх присутність в своєму населеному пункті.
Отримані результати повинні служити основою майбутніх програм та заходів, «спрямованих на підвищення толерантності та сприяння мирному співіснуванню у приймаючих громадах», зокрема в контексті функціонування Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України. На початку червня 2016 р. новостворене міністерство отримало своє положення, ухвалене постановою Кабінету міністрів. Визначені принципи та завдання роботи міністерства, тож ми можемо невдовзі очікувати на вироблення системи у роботі з переселенцями. Хоча, передусім, займатись треба з приймаючими українцями, долати стереотипи у ставленні до «чужинців».
Існує проблема підрахунку реальної кількості переселенців. По-перше, багато людей проходило реєстрацію кілька разів за різними адресами тимчасового перебування. Подібна плутанина була характерна в 2014-2015 рр., оскільки від початку довідки переселенців мали строк дії 6 місяців. Через деякий час цей ліміт відмінили, оскільки він спричиняв бюрократію та проблеми з виплатою соціальної допомоги. Проте багато людей реєструвалось двічі або тричі – в Сватово та Києву, Вінниці та Львові – при цьому не повідомляючи попереднє місце про зміну адреси реєстрації переселенця. Таким чином у базі даних можуть існувати дублювання. Орієнтуватись можна по тим категоріями людей, які отримують соціальні виплати – пенсії та допомогу переселенцям (відому як «442 гривні»). Проте багато ВПО не отримують цю допомогу, більше цінуючи свій час витрачений на бюрократичні процедури, аніж винагороду від держави щомісяця в 18 доларів. По-друге, переселенці відрізняються мобільністю, багато подорожуючи Україною, часто відвідуючи домівку в окупованих районах. Можна рахувати кількість переселенців по кількості перепусток, виданих СБУ ВПО для перетину лінії умовного кордону з сепаратистськими «республіками». Пунктів пропуску небагато, процедура догляду на них ретельна, тож контролювати процес підрахунку насправді можна. Проте багато переселенців не мають перепусток СБУ та взагалі не їздили додому (і не планують) останні два роки. По-третє, невідомо, скільки осіб з переселенців, особливо першої (квітень-травень 2014 р.) та другої (червень-серпень 2014 р.) хвилі, остаточно повернулось на окуповані території. Адже багато людей їхало аби просто «пересидіти війну» (у родичів, на курорті), тож коли фінансові заощадження закінчились, постала дилема – або вкорінюватись на новому місці, або їхати додому в умовний «Донецьк-Луганськ». Й більшість вибирала зовсім не перший варіант. Таким чином, загальноприйнята кількість в 1,7 млн. переселенців навряд чи відповідає реальній кількості ВПО, які проживають в Україні.
Проте ті що проживають, за останні два роки настільки викорінились та інтегрувались, купивши дома та квартири, організувавши бізнес або знайшовши постійну роботу, що вони не мають жодних планів повертатись на Донбас. Ця категорія переселенців вже сьогодні свідомо за безцінь позбувається майна на окупованих територіях, прийнявши для себе остаточне рішення залишитись. Як свідчить статистичний досвід інших конфліктів в світі, не більше 20% біженців зрештою повертаються додому, натомість 80% знаходять нову домівку та Батьківщину.
Передусім, найголовнішою проблемою, що стоїть на заваді повернення (окрім триваючого військового конфлікту) є примирення. За два роки сусіди, яки виїхали з окупації та ті, що залишились, зовсім не стали ментально ближчими, адже існували в протилежних медійних полях – українському та російсько-сепаратистькому. Обидва ці поля розпалювали ворожнечу, тож морально складно уявити комфортне існування цих сусідів у мирному повоєнному Донбасі (й перше, й друге фактично є утопією). Коли питання амністії на переговорах в Мінську є каменем розбрату, що потенційно «підірве» українське суспільство, годі й думати про позитивне примирення.
Нарешті ми підійшли до відповіді на питання сепаратизму в середовищі переселенців. Якщо ми керуємось описаною логікою, тоді ті, хто залишився в Україні вже не є носіями «руського миру». Вони такі само українці-патріоти, як, наприклад, «західняки», а часом й більші, оскільки знають ціну незалежності. Справжню картину могли б показати чергові вибори, якби переселенці отримали право голосувати. Є великі сумніви, що серед переселенців багато прихильників «Опозиційного блоку». Проте є одне «але», яке стосується тієї категорії ВПО, що не так далеко поїхала від дому – ті, що проживають в Краматорську, Слов’янську, Сєверодонецьку, Харкові. Вони значно частіше бувають вдома на окупованих територіях, проживають у середовищі, яке потенційно й без їх участі є проросійським (згадаємо, що першою «домівкою» сепаратистів був Слов’янськ). В цьому випадку проблема досить глибинна та комплексна, адже пов’язана з відсутності сталої стратегії українського розвитку неокупованих територій. Переселенці тут виступають не більше ніж допоміжним фактором, адже місцевих прихильників «руського миру» та сепаратистів в Краматорську, Слов’янську або Лимані більше ніж достатньо.
Таким чином, більшість переселенців вже гармонійно інтегрувалась в Україну. Проте все ще є українці, що сприймають їх «чужими», в тому числі через свої особисті комплекси, пов’язані з відторгненням всього «чужого», яке ототожнюється з «ворожим» («російським»), а також внаслідок психологічного впливу війни як такої. Та категорія переселенців, що проживає недалеко від дому, потенційно може бути використана в якості адептів сепаратизму за умови ескалації суспільної напруженості в регіоні, хоча свідомо прибічниками таких поглядів вони не є. Скоріше тут мова йде про «стадний інстинкт» та відсутність альтернативи (української стратегії) – ті умови, що призвели до катастрофічних наслідків (утворення «ДНР/ЛНР») навесні 2014 р. Замість підозри українській владі варто було б залучати більше переселенців до державницької роботи з напрацювання стратегії розвитку, адже цім людям, що вже отримали важкий життєвий досвід, втрачати немає чого. Вони знають ціну байдужості та нехтування, яка позбавила їх домівки, й готові будувати своє майбутнє та майбутнє для своїх дітей у вільній та незалежній країні.
Валерий Кравченко
