Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Історія повернення до мирного життя трьох солдатів однієї роти
Понад два роки в Україні триває війна, яку так і не назвали війною. Вона проявила як кращі, так і гірші сторони українського суспільства… Через бойові дії пройшли понад 127 тисяч українських солдатів, добровольців і волонтерів. По всій Україні тепер – десятки тисяч поранених, десятки тисяч повертаються до мирного життя. Це історія про трьох військових однієї розвідувальної роти 24-ї окремої механізованої бригади. Від літа 2014-го до літа 2015-го ці хлопці пройшли Луганську область уздовж і впоперек, воюючи там, щоб ми тут, на Західній Україні, ніколи не бачили російських окупантів.
Двоє вояків із цієї роти живуть у Львові, один – у Дрогобичі. Не всі хлопці охоче називали прізвища, зате кожен розповів історію про те, як повертався до мирного життя. Усі троє розповідають, що найбільше допомогла підтримка сім’ї, близьких, а також цілеспрямована і корисна праця. Зізнаються, що війна допомогла переосмислити цінності у їхньому житті, а також дала енергію швидше жити і втілювати задуми.
Солдати скаржаться на дволикість суспільства, яке ніби патріотичне, а водночас масово відкуповується від служби в армії, також на так звані волонтерські організації, що заробляють гроші на війні. Мовляв, поки одні віддають останнє, жертвуючи армії, інші наживаються. Розповідали про лікарів, які вимагають хабара за лікування чи довідку. Висловлюють незадоволення тими, хто їздить в АТО, мов на екскурсію, щоб лише отримати пільги, землю чи квартиру…
Водночас кожен із солдатів гордий за свою роту. Для них – вона була одна з найкращих, і, можливо, їм би не пощастило повернутися живими та майже здоровими, якби служили деінде. Також вони розповідали, що серед лікарів і чиновників теж трапляються віддані та чесні люди, а серед солдатів – п’яниці й нікчеми. Просто війна, мов лакмусовий папірець, показує, хто є хто і який насправді…
Заступник командира роти Андрій Лоза: «Не кричіть мені – «герой!»
Андрієві 33 роки. Він був заступником командира роти з психологічної роботи. Зараз працює програмістом, як і до війни. Нічого наче не змінилося – працює, заробляє, береже нерви… Тільки от здоров’я ще треба відновити і побратимам на передову чергову посилку передати… Про особисте життя воліє не говорити, але не одружений. Має військову освіту в Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.
Андрій – мускулистий і впевнений у собі. Займається спортом. Каже, що головне для нього після війни було поправити здоров’я, а психологічно швидко оговтався. Тільки несправедливість і хитрощі співгромадян іноді дуже очі ріжуть.
Андрієві попервах, після повернення, важко було щось витрачати на себе, знаючи, що побратими на фронті потребують чогось. Згадує, як йому було неприємно, коли бачив, що хтось із друзів відпочивав на морі, поки він воював. Тож довелося суттєво почистити списки друзів, адже про що розмовляти з «друзями», які хваляться, що відкупилися від армії чи кажуть, що росіяни – братній народ?
Андрія дратує намагання суспільства вдавати, наче війни немає, дволикість галицьких патріотів, які люблять під час застіль кричати «Слава Україні!», а самі раді відкупитися від армії… Дратує, коли йому кричать – «герой!». Андрій сприймає це як спробу людей звільнитися від власної боягузливості… Раніше, після повернення з фронту, за деякі речі, як от нахабно припарковане авто чи хамство, міг дати прочухана, але тепер каже, що тримає себе в руках.
«Бачив на сході людей, в яких менше статків, але для щастя досить сім’ї та здоров’я. Речі матеріальні дуже падають в ціні на війні. А тут, у Львові, бачиш, як люди женуться за грошима, плюючи на все… Там, у полі, кожен, ким би не був до війни, – твій брат. Ти за нього ризикуєш життям, він – за тебе. На передовій усе просто: там – ворог, тут – брат. Ніхто не хитрує. А до Львова приїхав і бачу, що кожен щось робить із підтекстом. Спочатку це дуже нервує – на кожному кроці бачити несправедливість. Хочеться щось виправити у цій країні. Поїхав, повоював рік, приїхав, а тут ще гірше стало. Люди нічим не займаються. Піввечора хлопці п’ють і кричать «Слава Україні!». Це нервує! Зараз ці боягузи, які відкупилися, і покидьки при владі, створюють мільйон волонтерських організацій, щоб нажитися. На початках волонтери витягли армію, тепер цим має займатися держава… Зараз пробують показати, якщо ти «атошник», то значить псих. Навпаки, ми пройшли те, що зробило нас психологічно загартованішими. Ці боягузи і покидьки скоро скажуть, що ми небезпечні для суспільства, бо там десь був випадок насильства. Натомість ми готові відданіше, ніж будь-хто, служити державі, бо ризикували за неї своїм життям», – каже Андрій.
Розповідає також про те, як лікарі змушували безногого солдата чекати під дверима, а самі пили каву: «Львівський воєнний госпіталь. Відпустка. Жовтень 2014-го. У мене були проблеми з хребтом. Не міг розігнутися. Лікарі вирішили, що «закосити» хочу. Кажуть: «Гуляй!». Наступного дня зробив МРТ в приватній клініці, прийшов у цивільному. Ті самі лікарі бачать МРТ за тисячу гривень. Зразу ласкаві, пробують натякати на хабар, щоб мені діагноз написали… Далі лікарі сказали зачекати. Думав, приймають пацієнта. Привели хлопця без ноги. Він під дверима стояв. Лікарі бачили його. Відкриваю двері, а вони каву п’ють. Думав, повбиваю їх. Ці покидьки із львівського госпіталю не дають солдатам папери про поранення, бо… з ними треба поділитися виплатами. Це наші довбані патріоти…».
Андрій чекає, що за років п’ять військові наведуть порядок у цій країні: «Можливо, треба зачекати, коли прийде наш Ататюрк чи де Голль. Має бути лідер, який наведе порядок. Люди, що пройшли війну, знайшли причини ризикувати життям за державу, знайдуть мотиви, аби не хитрувати для себе, а змінити її на краще».
Михайло Цап: «Віра в Бога допомогли і на війні, і після повернення»
Михайлові 35 років. Він командував відділенням – найменшою бойовою одиницею в армії. Із відділень складається рота. Михайло живе у Дрогобичі. Одружився до війни, дочці зараз 3,5 роки, а за місяць народиться хлопчик. Після війни Михайло став депутатом районної ради від рідного села Болехівці, що під Дрогобичем. Домагається, щоб у казну Болехівців йшли гроші від кар’єру, який знаходиться на території села. А ще працює оператором на місцевому заводі. Їздить на старенькому «Жигулі».
Михайло – високий, веселий, худощавий добряк, звиклий до сільської праці. Він каже, що повертатися до мирного життя йому було не важко, бо одразу зайнявся активною діяльністю – пішов у депутати.
Мріє купити для сім’ї квартиру в Дрогобичі, щоб не жити в домі тещі. Якщо бракуватиме грошей, то поїде на заробітки в Польщу, буде теж оператором на заводі. Так, мовляв, робить більшість місцевих чоловіків. Заробляють до тисячі доларів на місяць, чого в Дрогобичі й за рік не зароблять. Два місяці на заробітках, місяць – вдома.
Поки говоримо з Михайлом за кавою в кафе у центрі Дрогобича, невідома старша пані, яка сиділа поруч, купує нам по куску пляцка, перед тим як піти геть…
Крім розради від сім’ї і активної діяльності, для Михайла важливою під час війни та мирного життя була релігія: «Віра мені завжди допомагала. На фронті, хоча боявся, але весь час молився і був спокійним. Як сімейну людину, мене більше турбують не так спогади про війну, як робота та забезпечення дітей».
Михайло розповідає: найкраще, що може зробити держава для своїх захисників – допомогти вилікуватися, знайти роботу та позбавити паперової тяганини за довідками.
Тарас: «Головне – мати в житті цілі та йти до них»
Тарасові 25 років. Він служив кулеметником у роті. Ще дослужуючи подався на конкурс у нову поліцію. Пройшов відбір. Одразу після війни – одружився, як і багато інших солдатів. Зараз у нього семимісячна донька, яка стала для нього найкращою реабілітацією. Каже, що сім’я та робота допомогли швидко повернутися до мирного життя.
Тарас – інтелігентний вихований і спокійний. Багато розмірковує про мету в житті, сім’ю, цінності. Він дорожить роботою. Розповідає, що багато солдатів після війни пішли служити у нову поліцію. А хто не мав цілей у житті та пиячив, той продовжував це робити на Сході, а також після повернення. Скаржиться на дволикість галичан, які бачать помилки інших, а самі п’яними сідають за кермо, розпивають алкоголь на дитячих майданчиках і відкуповуються від війська, із патріотизмом б’ючись у груди.
«Найважче було протягом перших двох тижнів. Не міг спати вночі, бо тишина. Було так незвично чути тишу. Вона зводила з розуму. Ледве змикав очі на кілька годин. Думав, що в мене щось з головою. Спитав в інших хлопців із роти, а в них ті самі проблеми. Зрозумів – насправді все гаразд зі мною. Тишина «вбивала», бо звик, що постійно падали снаряди, щось поруч розривається. Коли на фронті наступала тиша, це означало, що мало бути щось погане. Значить ворог почне стріляти. Але це минуло. У нас нація стійких людей, куди стійкіших, ніж багато інших націй… Подолати наслідки війни найбільше допомогли сім’я, підтримка рідних, дівчина, яка стала дружиною. У мене відбулася переоцінка цінностей. Якщо до того не надто задумувався про сенс життя, то після – почав швидко визначатися. Зрозумів, що маю щось залишити після себе. Там життя миготить перед очима. Будь-якої миті можеш його втратити», – розказує Тарас.
Розмовляв Ігор Тимоць
