Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала третій за розмірами ядерний потенціал у світі. Станом на кінець 1991 року на території України перебувало понад 5 тисяч ядерних боєголовок тактичної і стратегічної зброї. Проте, згідно з умовами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, до якого Україна приєдналася 16 листопада 1994 року, наша країна першою в світі обрала шлях ядерного роззброєння. Цей процес тривав майже три роки. 1 червня 1996 року до Росії вивезли останні ракети, після чого Україна остаточно позбулася ядерного статусу.
Складна тема ядерного роззброєння України знайшла своє докладне висвітлення у нещодавно виданій книзі відомого українського політика, колишнього міністра охорони навколишнього природного середовища України, народного депутата України чотирьох скликань Юрія Костенка (Історія ядерного роззброєння України. – К.: Ярославів Вал, 2016). Тож як наша держава втратила основну гарантію своєї територіальної безпеки і хто в цьому винен? Що було б, якби двадцять років тому українські політики виявилися більш рішучими? На ці та інші запитання POLUKR.net`у відповів автор книги.
– Хто більше тиснув на Україну в питаннях ядерного роззброєння – Росія чи Сполучені Штати Америки?
– В ядерному роззброєнні України найвизначнішу роль відігравала Росія. Справа в тому, що Росія ще до офіційного розпаду Радянського Союзу розробила план, як забрати ядерну зброю, яка опинилася на територіях уже незалежних держав. Суть російської стратегії полягала в тому, аби всі боргові зобов’язання колишнього Радянського Союзу як стосовно ядерних, так і звичайних озброєнь перекласти на плечі новоутворених держав, а всі активи СРСР залишити собі. Спочатку треба було примусити Україну підписатися під зобов’язаннями щодо знищення ядерної зброї на своїй території, а другим кроком було вивезення боєголовок на територію Росії.
Сполучені Штати Америки формували свій план дій, виходячи з нових реалій. По-перше, вони не були готові до розпаду Радянського Союзу. По-друге, як демократична країна США розуміли, що Україна стала власником ядерних озброєнь цілком законно, згідно з нормами міжнародного права. Тому спочатку Сполучені Штати були готові спільно з Україною розробляти план ядерного роззброєння. Головною метою було скерувати Україну на шлях набуття нею без’ядерного статусу.
Для США принциповим залишається питання кількості держав, які офіційно мають ядерну зброю. Загальновідомий факт, що в той час, коли Україна роззброювалася, більше двадцяти країн світу або вже набули підпільно ядерну зброю, або саме набували її. На сьогодні є п’ять юридично визначених ядерних країн – США, Росія, Великобританія, Китай і Франція. Є також низка країн – Ізраїль, Індія, Пакистан, Північна Корея, – які вже мають ядерні вибухові пристрої, але міжнародна спільнота трактує їх як неядерні. Тому баланс кількості юридичних ядерних держав має принциповий характер для США, бо його порушення передбачає зміну геополітичних впливів. Америка ж не хоче мати нових конкурентів на цьому фронті.
Сполучені Штати визнали, що Україна ядерну зброю успадкувала, а відтак в абсолютно правовий спосіб стала ядерною державою. Та, незважаючи на визнання за Україною ядерного статусу, Штати наполягали на процесі роззброєння, пропонуючи низку варіантів, якими стимулювали Україну до руху цим шляхом. У цьому й полягала принципова відмінність російської позиції та позиції США. Росія просто хотіла забрати все назад. США шукали варіанти, як заохотити Україну до добровільної відмови від ядерного статусу. Та попри цю різницю в поглядах і підходах, ці країни дійсно співпрацювали задля того, щоб Україна стала без’ядерною якомога швидше. В цьому вони були партнерами.
З іншого боку США були зацікавлені влізти в ядерні технології колишнього Радянського Союзу. Співпраця з Україною, яку вони пропонували, могла б відкрити їм цей шлях. Як ви розумієте, у нас з’явилася чудова нагода зіграти на протиріччях російського й американського інтересів у темі ядерного озброєння і максимально використати це для своєї вигоди, для національних інтересів України. На жаль, Україна цим не скористалася.
– Чи не розглядали США варіант, щоб Україна передала свої ядерні запаси не Росії, а Америці? Чи надходили такі пропозиції?
– Були звичайно. Навіть була розроблена програма утилізації п’ятисот метричних тонн високозбагаченого урану в Сполучених Штатах Америки. Фактично США викуповували високозбагачений уран із боєзарядів, які йшли на знищення. Це було вигідно на той час і Україні, і Росії, бо після розпаду Союзу економіки нових держав стрімко згасали. А ці кошти можна було спрямувати на вирішення багатьох проблем: політичних, економічних, соціальних. Цим шляхом Америка рухається й сьогодні: з демонтованих боєзарядів вилучають високозбагачений уран, а потім вже Штати роблять з нього ядерне паливо для своїх електростанцій.
Нам США пропонували дещо іншу технологію. Як відомо, Україна від самого початку становлення своєї державності заявляла, що буде рухатися до без’ядерного статусу. Однак 3 червня 1993 року на закритому засіданні Верховної Ради тодішній прем’єр-міністр України Леонід Кучма висловив думку про необхідність збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу – 46 твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго. Оскільки частина цих ракет була націлена якраз на США, Вашингтон відреагував моментально, пославши в Україну міністра оборони Леса Еспіна, який заявив: «Давайте перегорнемо сторінку нашої попередньої недостатньо ефективної співпраці і почнемо формувати нову сторінку. Ви хочете складувати ядерні боєзаряди на вашій території в спеціальних сховищах? Будь ласка, ми вам допоможемо. Ви хочете переробляти ядерні боєголовки на мирний атом? Будь ласка, ось пропозиції General Atomics, найбільшої корпорації США, яка займається і мирним, і військовим атомом. Ми будемо вам допомагати і робитимемо спільне підприємство». Тобто США були готові до дуже широкого спектру співпраці у темі поступового скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Проте український уряд і український президент цими пропозиціями не скористалися.
– Які шанси України повернути ядерний статус?
– Ніяких. Більше того, ці розмови доволі шкідливі. Їх інспіратором переважно є Росія, котра хоче показати світові, що Україна – непередбачувана країна. Мовляв, хоч Україна і підписала договір про нерозповсюдження ядерної зброї, вона знову хоче заволодіти ядерною зброєю, про що Росія попереджала ще в 1990-х роках.
По-перше, набуття Україною ядерної зброї неможливе в силу політичних обставин: наш підпис як неядерної держави стоїть під договором про нерозповсюдження ядерної зброї. По-друге, це відсутність економічних, фінансових і технічних можливостей для формування ядерного вибухового пристрою. У нас навіть нема де тестувати вироблений боєзаряд. В Україні чимало проблем, пов’язаних із мирним використанням ядерної енергії. Я маю на увазі Чорнобильську аварію 1986 року і величезну кількість радіоактивних матеріалів, що залишаються у зруйнованому саркофазі. У нас немає навіть сховища для відпрацьованого ядерного палива, яке використовується в ядерній енергетиці.
Україні для свого захисту потрібно рухатися іншим шляхом. У першу чергу, це колективна система безпеки – я маю на увазі НАТО. Вона дешевша та ефективніша. По-друге, це розробка власної воєнної стратегії та воєнної доктрини, яка опиралася б на наш виробничий потенціал. Україна має можливість випускати дуже ефективну звичайну зброю. Все для цього у нас є. Немає тільки політики, яка сприяла б формуванню в Україні такого рівня економічного розвитку, який дозволив би виділяти значну частину бюджетних коштів на озброєння й на утримання високоефективної армії, здатної захищати українські національні інтереси. Тому потрібно зовсім по-іншому дивитися на ці всі проблеми.
– Як ви оцінюєте ядерний темперамент Росії і чи вважаєте її небезпечною для світової спільноти?
– На сьогодні більшість військових аналітиків зійшлися на думці, що найбільшою загрозою для світової безпеки стала Росія. Цьому сприяли дві обставини: тоталітарний режим, який непідконтрольний суспільству, і величезний ядерний потенціал, який залишається у цієї країни поза будь-яким контролем з боку народу. Про що мова? Наприклад, у Сполучених Штатах Америки, попри величезну кількість зброї, діє система громадянського контролю за діями військових. У Росії після розпаду Союзу абсолютно нічого не створено. До демократії вона рухалася дуже мляво – поки був живий Єльцин. А коли на чолі держави став представник ФСБ Путін, Росія стрімко згорнула всі демократичні напрацювання й почала розвивати неототалітарний принцип управління державою – непідконтрольний суспільству. Колись, ще в 1991 році, невдовзі після проголошення незалежності, «Financial Times» з подачі Росії назвала Україну «дикуном з ядерною булавою». Сьогодні ж «дикуном з ядерною булавою», який нею розмахує і загрожує всьому світу, стала Росія. І всі з цим погодилися.
– Якою могла б бути Україна сьогодні, якби в 1996 році не віддала всієї ядерної зброї?
– Я думаю, що Україна вже мала б систему колективної безпеки, яка поширювалася б на нашу територію. І Росія ніколи не наважилася б на збройну агресію проти нас. Більше того, я впевнений, що швидкий рух України до європейської демократії привів би Росію до ситуації, що саме вона була б ініціатором ефективного, взаємовигідного мирного співіснування з Україною, а не вишукувала б способів знову підпорядкувати Україну своїм інтересам. Це була б зовсім інша країна, і у нас були б зовсім інші стосунки з нею. Навіть якщо допустити, що в Росії відбулося б те, що відбулося, – Путін і тоталітарний режим. Україна, яка могла б ефективно захищати свою територію, слугувала б найбільшим стимулом для демократизації Росії. Я думаю, що Путін вдруге ніколи не став би президентом – тим більше з такими диктаторськими повноваженнями, які загрожують світовій спільноті.
Розмовляла Христина Мельник
