понеділок, 28 Вересень, 2020
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Життя після ядерного роззброєння: як Україні відновити безпеку?
Fot. radiosvoboda.org
Fot. radiosvoboda.org

Життя після ядерного роззброєння: як Україні відновити безпеку?

Share Button
Fot. radiosvoboda.org
Fot. radiosvoboda.org

Коли в березні 2014 року в Криму з’явилися російські «ввічливі люди» у військовій формі і намір Москви зовсім не ввічливо загарбати чужу територію став очевидним, українська преса зарясніла згадками про Будапештський меморандум. Цей документ 5 грудня 1994 року підписали Україна, Російська Федерація, США та Велика Британія. Згідно з його умовами, в обмін на відмову Києва від ядерного статусу три найбільші ядерні держави світу зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України в межах наявних на час підписання кордонів.

Втім, події в Криму, а згодом – на Донеччині та Луганщині яскраво продемонстрували: жодні меморандуми й договори не можуть бути гарантією безпеки в сучасному світі, де єдиним аргументом виступає сила. Сила, яку Україна втратила, погодившись відмовитися від третього за розмірами у світі ядерного потенціалу. 16 листопада виповнюється 21 рік із дня офіційного приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). А 1 червня 2016-го ми відзначатимемо 20-річчя вивезення з української території в Росію останньої ядерної боєголовки. І попри те, що тоді Києву за такий крок аплодували (і, зі зрозумілих причин, роблять це й досі) США та решта держав Заходу, подальші події яскраво довели: відмовившись від ядерної зброї, наша держава залишилася, по суті, беззахисною.
Економічно невигідна відмова

Верховна Рада ратифікувала ДНЯЗ під сильним тиском міжнародної спільноти. Як згадує Юрій Костенко, який у 1992-93 роках очолював українську урядову делегацію на переговорах з РФ щодо ядерного роззброєння, і Росія, і США використовували один головний аргумент: Україна повинна здійснити ядерне роззброєння, щоб не блокувати світовий процес зменшення ядерної загрози, а отже, і стабільності.

Економічні проблеми, відсутність державницького досвіду й погане розуміння державних інтересів – усе це призвело до того, що українська влада на початку незалежності зробила багато помилок. І хоча на той час дискусія з цього приводу була досить гарячою, судячи з подальших подій, відмова від ядерного статусу була однією з них.

Зокрема, серед аргументів на користь відмови від атомної зброї була версія, нібито слабка новонароджена держава не зможе утримувати власний ядерний потенціал. А тому боєголовки або стануть непридатними, або ще гірше – вибухнуть від неналежного обслуговування.

Та якщо у версіях щодо можливості утримання ядерного арсеналу в економічно слабкій державі військові, атомники та політики розходяться й досі, то в другому питанні фахівці більш одностайні: неконтрольований вибух ядерної боєголовки фактично неможливий. На цьому під час «круглого столу» «Чи став світ безпечніший після ядерного роззброєння України?» наголосив Володимир Толубко – генерал-полковник у відставці, доктор технічних наук, народний депутат України у 1990-1994 роках, а перед тим – командир 46-ї ракетної Нижньодніпровської дивізії.

Так чи інакше, після дебатів і суперечок Верховна Рада ратифікувала ДНЯЗ. Результат такої недалекоглядності виявився плачевним. По-перше, процес ядерного роззброєння завдав Україні величезних збитків. Маючи у 1992-1994 роках бюджет, приблизно тотожний 6-8 млрд доларів, на своє ядерне роззброєння наша держава витратила близько 6 млрд.

За чотири з половиною роки було знищено й передано Росії понад 5 тис. ядерних боєзарядів тактичної і стратегічної зброї. Для порівняння: коли після розпаду СРСР Південно-Африканська Республіка також вирішила відмовитися від свого ядерного потенціалу, то свої «аж» шість боєголовок вона знищувала два роки.

При цьому Казахстан і Білорусь, які також мали ядерну зброю і також здали її в обмін на свої гарантії безпеки, увійшовши в Ташкентський воєнний договір, отримали матеріальну компенсацію у вигляді багатьох років дотації своїх економік із російського бюджету (знижок на газ і нафту). Україні ж на все ядерне роззброєння західний світ надав допомогу в розмірі приблизно 350 млн доларів. А Росія – відшкодування за вивезені уран і плутоній у вигляді поставок теплорозділяючих збірок для АЕС, які тривали два з половиною роки й коштували приблизно 1 млрд доларів, тоді як Україна передала РФ ядерних матеріалів щонайменше на 100 млрд доларів.

Визнання лорда Робертсона

Але найгіршим чинником в історії ядерного роззброєння України стало те, що позбавившись найпотужнішого виду озброєнь, який гарантував безпеку, ми в цій сфері нічого не отримали натомість.

Навіть колишній Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон у своїй статті для Herald Scotland назвав відмову Києва від ядерної зброї помилкою, наголосивши, що в разі збереження бодай частки ядерного потенціалу Україна була б убезпечена від зазіхань на свою територію. А один із його наступників, уже теж колишній генсек Альянсу Андерс Фог Расмуссен нещодавно заявив, що «ніколи у світі так не пахло ядерною війною, як зараз». Адже, на відміну від Радянського Союзу, Росія сьогодні стала абсолютно непередбачуваною у сфері використання ядерної зброї.

Тож не лише для України, а й для всього світу українське ядерне роззброєння не сприяло збільшенню безпеки. Навпаки – наш сумний приклад спонукає інші держави не лише не відмовлятися від ядерного статусу, а й обзаводитися ядерною зброєю, якщо досі її не мали.

Від Тузли до ідеї нового озброєння

В Україні також час від часу відновлюються розмови про повернення до ядерного статусу. Вперше активна дискусія на цю тему спалахнула 2003 року, після українсько-російського конфлікту щодо острова Тузла. Тоді Росія вперше не тільки відкрито зазіхнула на українську територію, а й продемонструвала свою повну зневагу до Будапештського меморандуму. Втім, за нинішніх обставин відновлення статусу ядерної держави навряд чи можливе.

Теоретично така ймовірність є, навіть попри те, що Віктор Янукович, прагнучи сподобатися Вашингтону, віддав США збагачений уран. Але на практиці створення власної ядерної зброї на цьому етапі малоймовірне. Бодай тому, що для цього потрібні десятки мільярдів доларів, знайти які в дірявому державному бюджеті – пропаща справа.

Окрім того, наголошує міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках Володимир Огризко, такий крок Києва означав би «вибух у міжнародній політиці», фактичне завершення системи ДНЯЗ і обернувся би для нашої держави величезними репутаційними втратами. Тож, на думку Огризка, зваживши всі «за» і «проти», варто спрямувати увагу на створення власної високотехнологічної зброї, яка за багатьма параметрами не поступається ядерній, та належне оснащення і вдосконалення української армії.

Проте допоки Україна не стане на ноги як економічна потуга, в неї немає шансів ні на відновлення ядерної зброї, ні на створення високотехнологічної, ні на належну повагу з боку міжнародної спільноти, вважає Огризко. Лише сильна держава може претендувати на помітну роль у світі. Ядерні боєголовки, які є ознакою сили, ми вже втратили. Залишається розбудовувати сильну економіку. Щоправда, тут теж у палиці два кінці – якби на початку 1990-х Україна була потужною економічно, навряд чи піддалася б такому тиску.

У цьому сенсі наша безпека – в наших руках. Основні завдання: подолати корупцію, встановити прозорі правила в економіці й забезпечити прогнозованість політики. Адже коли від зміни президента залежить повна зміна курсу – НАТО і євроінтеграція або російська сфера впливу і ЄврАзЕс – така держава не може розраховувати на серйозну роль у міжнародній спільноті.

Треба кликати американський контингент?

Що ж до міжнародної системи колективної безпеки, то війни в Україні та Сирії доводять, що вона більше не функціонує. Світові потрібна нова схема стримувань і противаг. Але, наголошує в коментарі Polukr.net Юрій Костенко, проблема в тому, що навіть намагання сформувати глобальну систему безпеки, яка б дійсно гарантувала планеті мир і спокій, на сьогодні немає. «Те, що світ про створення такої системи навіть не думає, призведе до дуже негативних наслідків. І ми їх побачимо впродовж наступного десятиріччя», – зазначає Костенко.

Володимир Огризко вважає, що створення такої системи взагалі неможливе. «Спільна система базується на спільних цінностях, інакше вона просто не працює. А спільних цінностей у нинішньому світі не існує. Як поєднати ліберальну Європу й ІДІЛ, країни, де жінка посідає в суспільстві гідне місце нарівні з чоловіком і ті, де вона змушена носити паранджу й не має права на власну думку? Ніяк. Це нібито дрібниці, але з таких дрібниць і складається спільність», – наголошує екс-глава МЗС, відповідаючи на запитання Polukr.net.

Підсумок невтішний. Але такій наразі слабкій державі, як Україна, значною підтримкою й захистом могло б стати членство в НАТО. «Хай там як, а після агресії Росії щодо України НАТО прокинулося, – каже Огризко, який є давнім прихильником вступу в Північноатлантичний альянс і виступає за загальнонаціональний референдум із цього питання. – І якщо раніше були можливі нюанси, то тепер складно собі уявити, що в разі нападу на, скажімо, Естонію Сполучені Штати її не захистять».

США зараз є найсильнішою ядерною державою світу. За останні роки Вашингтон так розвинув свій ядерний потенціал і водночас систему протиракетної оборони, що, на відміну від колишнього СРСР, Росія давно не може протистояти йому на рівних. А отже, хоче вона того чи ні, з інтересами США Москва вимушена рахуватися. Зрозуміло, що застосування ядерної зброї є самовбивчим, і той божевільний політик, який наважиться натиснути на «кнопку», запустить процес самознищення. Проте саме ядерна зброя в сучасному світі є головним засобом стримування.

Інша річ, що деяким політикам зовсім необов’язково запускати ядерні боєголовки. Президент Росії Володимир Путін, скажімо, з метою завоювання чужих територій вигадав гібридну війну. І якщо завтра в тій же Естонії чи інших державах Балтії розпочнуться мітинги «русскоязичного насєлєнія» за приєдання до РФ, то сумнівно, що партнери по НАТО кинуться на захист територіальної цілісності. Адже формально нападу не буде.

Тож, як відзначив у коментарі Polukr.net директор Національного інституту стратегічних досліджень у 2005–2010 рр. Юрій Рубан, наразі чи не єдиною справді дієвою гарантією ненападу для слабших країн є розміщення на своїй території американського контингенту. Адже якщо в результаті іноземної агресії загине хоч один американський солдат, то навіть такий відомий «миротворець», як лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама, буде змушений реалізувати гарантії безпеки.

Дмитро ЛИХОВІЙ, Леся ШОВКУН

Share Button

Також перегляньте

Fot. polukr.net

Чи готова Україна до деескалації у відношенні до Росії та їх проксі на Донбасі?

На тлі чергових заяв про заплановані обміни утримуваними між Україною та Росією перед українським суспільством …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.