середа, 21 Лютий, 2024
pluken
Головна / Думки та коментарі / Сергій Пітік: «Ми хотіли і хочемо жити по-іншому, і Майдан не закінчиться, він відбувається постійно»
Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Сергій Пітік: «Ми хотіли і хочемо жити по-іншому, і Майдан не закінчиться, він відбувається постійно»

Share Button

Історії Революції. Підприємець Сергій Пітік та Архієпископ Стефан (Негребецький)

Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.

Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».«Українсько-польський портал» першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».

Сергій Пітік, 1971 року народження, підприємець

Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Якщо говорити про Майдан, то середній клас відіграв у ньому значну роль. У відсотках її важко оцінити. Дуже сильно допомагали люди — просто патріоти країни, причому як націоналісти (ті, які говорили, що «Україна — для українців, тільки українська мова» і тому подібне), так і російськомовні. Просто люди — патріоти країни. От вони відіграли велику роль, незалежно від доходу.

Помаранчеву революцію і цей Майдан середній клас і небайдужа частина суспільства витягли на своїх плечах. Можна просто прикинути.

У мене на підтримку Майдану пішло близько 100 000 гривень — це те, що я витратив на кухні, генератори, харчування, допомогу. Всі мої друзі, хто в якісь сотні входив, особливо хто має свій бізнес — самі все оплачували і ще й навколо себе утримували все. Тобто це все народний внесок. Партії якщо там і були, то їхня допомога несуттєва.

Без активної частини суспільства Майдан був би неможливий. Активна частина суспільства, я так вважаю, складає у нас десь відсотків 1015. Це так звані пасіонарії — тобто ті, хто готовий віддати більше, ніж отримає. Ми дозріли… я не знаю… Це не можна пояснити якимось одним чинником. Ми дозріли до цього як нація, розумієте? Але нація не в сенсі національності. Я взагалі до національностей ставлюся дуже спокійно. Я маю на увазі націю як щось єдине, суспільство людей, об’єднаних спільною метою, спільною ідеєю, баченням того, як мають жити їхні діти й онуки. Ми просто визріли. Ми хотіли і хочемо жити поіншому, і Майдан не закінчиться, він відбувається постійно.

Було розуміння того, що треба щось робити: стоїть мільйон на Майдані — влада ігнорує — отже, потрібні якісь дії. Коли не знаєш, що робити, є дві стратегії: не робити нічого або робити хоч щонебудь. Я дотримуюся другої. Коли взагалі нічого не робити — нічого не буде. Треба було Януковичу показати, що він тут чужий, що не можна так поводитися з народом. Тому й організувалася поїздка до Межигір’я. Ми просто прийшли і сказали: «Ось ми є! Ти нас на Майдані не бачиш, так тут побач». Ми з друзями брали участь в усіх акціях. Знаєте, таке було відчуття, що все одно ми переможемо, просто треба щось робити. Чіткої стратегії не було, але було розуміння: треба брати участь в усьому, що відбувається, а якщо нічого не відбувається, значить, треба щось організовувати.

Багато всього возилиНаприклад, приходили звідусіль машини, і великі (приміром, фура зі Львова прийшла з продуктами, одягом) не могли заїхати на Майдан — їх розвантажували в певному місці, і ми потім перевозили те все легковими машинами.

Коли вже найбільш напружені дні були, ми возили шини. Це називалося «знайти родовище». «Є нове родовище за проспектом Науки!» Їдеш туди, а там просто конвеєр — не можна словами описати, як це все відбувалося. Коли почали стріляти, був такий стан… Вже ніхто нічого не боявся, і якби на нас там міліція напала, то ми б, напевне, їх били. Нас було багато, ми були організовані й готові до будь-яких дій. Розуміли, що Майдан треба відстояти за всяку ціну.

З 18 на 19 лютого погоріло багато продуктових наметів, і ми возили багато води та їжі. Пам’ятаю, приїхали з черговою партією, виносимо — а весь Майдан зосереджено довбає бруківку, тягає щось, і все це в мовчанні. Звичайного шуму не було. Люди довбають бруківку, носять, організовуються, створюють нові якісь точки харчування — це стоїть перед очима досі.

…Я раніше думав, що влада, яка перебувала під впливом Росії, занадто вкоренилася, а тепер я повірив, що ще за мого життя країна стане іншою, ми її збудуємо. Тобто я завжди знав, що вона буде іншою, що ми рано чи пізно її змінимо. Зараз я вірю, що це станеться.


Архієпископ Стефан (Негребецький), 1942 року народження, архієпископ Київський і Богуславський Апостольської православної церкви в Україні

Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Цей Майдан дуже відрізнявся від Майдану 2004 року саме цією роллю духовенства. На тому Майдані було багато священиків, але вони були десь на демонстраціях, у колонах. Хтось колись, може, й виступив зі сцени, але щоб така була організована молитва, проповідь… будьяка допомога, яка тільки могла бути з боку священства — такого у 2004 році не було.

Коли ми відчули, що Майдан прагне лідера (так завжди буває — коли є велика невизначеність, народ завжди прагне лідера), то представники Духовної ради Майдану прийшли на без сліду не минуло. І я тепер бачу абсолютно чітко, що це не минуло, і коли, не дай Бог, виникне така потреба, все це дуже швидко знову реалізується.

Ви знаєте, мені здається, цей «вірус» — дух Майдану — залишився сидіти в кожному, і ми всі «заражені» вже цим духом свободи й гідності.

Майдан тривав дуже довго і при цьому залишався цілісним. Потім, звісно, почалися інші історії, але це зустріч із Віталієм Кличком з тим, щоб переконати його взяти відповідальність на себе. Тоді ми сказали Кличкові, що владу не дають, владу беруть: «Бери владу, бери відповідальність і веди народ». Віталій тоді відбрикувався, мовляв, він не вміє гарно говорити. Ми казали, що допоможемо. Розумієте, Майдан хотів бачити якогось лідера. Для нас не існувало добрих чи поганих. Вибір упав на цього хлопця — ми пішли і зустрілися з ним.

Він тоді на Грушевського почав більш серйозно говорити з беркутівцями, давав їм певні гарантії. І це справило враження. Пам’ятаю, після його виступів ми вже змогли поговорити з командиром «Беркута» і його підлеглими — вони вже не стукали щитами, а слухали, у нас почався певний діалог. Я, пам’ятаю, сказав беркутівцям, що ми доживемо до нормальних часів, все це переживемо, і ви ще будете у нас в елітних військових частинах, ви нам потрібні, але тільки не для того, щоб розганяти людей, а для того, щоб боронити державу. І це вже був якийсь крок до порозуміння.

Наступного дня ми зустрілися з Андрієм Клюєвим в РНБО. Розмова була довга, години дві з половиною. Треба було «розрулити» ситуацію. Тисячні натовпи, протистояння, Гімн під ліхтарики — це, звісно, романтика. Але тут «Беркут» — а тут люди. Когось уже побили, у людей жива образа за те, що злочин під стелою не розслідуваний і винні не покарані. Той злочин під стелою був як осколок, що застряг у тілі й не дає ні рухатися, ні щось далі робити. Цей осколок треба було вийняти, і тоді вже можна було говорити про якесь «лікування». От чому ми прийшли на зустріч до Клюєва.

Єпископ церкви «Нове життя» Анатолій Калюжний прочитав Клюєву уривок зі Старого Заповіту, з книги Есфір: «Якщо ти не зробиш, то хто зробить?» Якщо ти віруюча людина, то мусиш узяти на себе певні обов’язки й організувати цей крок: або ти, або хтось інший з оточення Януковича має вийти на трибуну Майдану (під наші гарантії, тому що нас, священиків, Майдан ще слухає) і сказати, що влада кається і просить у народу пробачення за те, що сталося під стелою, і обіцяє швидко розслідувати й покарати винних… Ну, і почати діалог, щоб обговорити, якою має бути держава, аби більше не брехати людям. Бо чому народ вийшов? Народу збрехали — раз, другий, третій, п’ятий, а потім ще й побили невинних дітей, розумієте? Внутрішній протест, шалений внутрішній протест.

Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Українського інституту національної пам’яті)

Share Button

Також перегляньте

Fot. naszvybir.pl

Не сприймаймо злочинців як жертв

Перш, ніж розпочати широкомасштабну війну проти України, Росія вкладала величезні кошти в інформаційну війну проти …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.