Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
4 вересня в самопроголошеній республіці ДНР відбулись події, що можуть вплинути на прогрес в імплементації Мінських домовленостей, або ще глибше – на долю кремлівського проекту в Україні. На так званому кордоні ДНР з Росією був затриманий керівник апарату Народної ради ДНР («Парламенту Республіки») Олексій Александров. Його було проінформовано, що за усним наказом голови МГБ ДНР в’їзд до Донецької республіки йому заборонено.
На виручку Александрова відправився голова Народної ради ДНР, ідеолог та засновник Донецької республіки Андрій Пургін. З боями вони прорвались від Успенки на кордоні з Росією у бік Донецька, але були заблоковані представниками МГБ у Макіївці. У Донецьку заарештували сина Александрова, дружину Пургіна, згодом й самого голову «Парламенту Республіки». Доля Александрова невідома. На вечірньому позаплановому засіданні Народної ради, Денис Пушилін – головний переговірник ДНР в Мінську, оголосив про зраду та призначив себе виконуючим обов’язки керівника Народної ради. На пізній зустрічі в п’ятницю Олександр Захарченко, президент самопроголошеної республіки, підписав призначення Пушиліна.
До чого подібні пертурбації в банановій республіці? Існує дві версії того, що сталось. Перша – суто економічна. Александров перекрив фінансові потоки Пушиліну, загалом тягнув ковдру керівника на себе останнім часом. Це звичайно багато кому не подобалось. При чому Пургін – формально друга людина в ДНР – повністю підпав під його сферу впливу, перестав бути самостійним. Загалом Пургін проявив себе як мрійник, що погано орієнтується в жорстокому світі віджиму бізнесу та переділу гуманітарки.
Друга версія – геополітична й потребує більш детального аналізу. Справа в тому, що Пургін та Пушилін мають різник кураторів в Кремлі. Андрій Пургін – є фігура, популярна через свій російський шовінізм та послідовний радикалізм в колах кремлівських яструбів. Він є другом Едуарда Лімонова, колишнього радянського дисидента, прихильника Російської імперії, голови партії «Інша Росія» (що є формально забороненою політичною силою в Росії), який збирає по всій Росії гуманітарні вантажі на Донбас та вже відправив понад 2000 російських неонацистів воювати за «республіки». Цікаво, що Лімонов, батько якого мешкає в Харкові, є засновником руху в лавах сепаратистів під назвою «Харківська республіка», прибічником війни з Україною до успішного закінчення. В Кремлі Пургіним та ко. керує «ідеолог» Путіна, перший заступник керівника адміністрації президента Росії В’ячеслав Володін. Цікаво, що в грудні 2011 р. він змінив на цій посаді іншого класика сучасної російської політичної думки – Владислава Суркова, який наразі є радником президента Путіна. Пушилін є людиною Суркова, що дуже помірковано відзивається стосовно проекту Новоросії як такого. Так у лютому 2015 р. на закритій нараді з керівниками «ЛНР» він заявив наступне: «Ані ЛНР, ані ДНР нам не потрібні», – і порадив: «Можете вирізати фігурки з дерева і продавати». Сурков є давнім ворогом Володіна, ще від часів будівництва «Єдиної Росії» в середині 2000-х рр. Хитрий «зв’язковий Путіна» з делікатних питань (Абхазія, Придністров’я) Сурков та прямий вірянин Путіна Володін є відвертими антагоністами. Вірнопідданство Володіна Путіна не знає жодних меж – у жовтні 2014 р. у доповіді він сказав наступне: «Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії». За 80 років до цього, у вересні 1934 р., на VI з’їзді НСДАП схожу формулу висунув один з нацистських лідерів, заступник Гітлера по партії Рудольф Гесс, який оголосив: «Німеччина – це Гітлер, а Гітлер – це Німеччина».
Що означає боротьба кураторів для долі самопроголошеної республіки? Володін та Пургін (й звичайно Лимонов) ніколи не сприймали Мінські домовленості. Ескалація на фронті та масштабна війна з Україною – це плани Володіна на майбутнє. Варто відзначити, що перший заступник керівника адміністрації президента має гарні стосунки та підтримку міністра оборони РФ Сергія Шойгу – ще одного яструба, що ідейно підтримує війну в Україні. Натомість Сурков є прибічником дипломатичної гри через Мінські домовленості. Відповідно Денис Пушилін, що зарекомендував себе як виконавець будь-яких доручень, людина без своєї позиції та переконань, найкраща кандидатура на роль політичного лідера. Чи значить це, що ДНР переходить від військового сценарію до мирного врегулювання у дусі виконання Мінську-2? Принаймні зовні все так й виглядає. Відразу після призначення в.о. голови «парламенту» Пушиліна, ватажок сепаратистів Олександр Захарченко, відомий своїми закликами йти на Маріуполь та Слов’янськ, несподівано виступив з мирною промовою. Він заявив, що «розумної альтернативи політичному вирішенню конфлікту в рамках Мінських переговорів немає. Всі інші варіанти неминуче ведуть до безглуздих смертей, руйнувань, економічного колапсу. Сьогодні найрозумніше – це знайти в собі волю – людську волю, політичну – і продовжувати змушувати Україну повністю виконувати всі пункти Мінських угод».
Виходить Сурков та його стратегія перемогли? Й тепер на Донбас очікує мирне відновлення та повільна інкорпорація до складу України? Не радив би квапитись з висновками. Пургін та Александров – пішаки, якими могли пожертвувати кремлівські шахісти заради великої гри (як колись вже зробили з Павлом Губарєвим) – створення ілюзії мирного процесу. Це наступний крок Росії, відповідь на ухвалення закону про децентралізацію Верховною Радою України, й одночасно підготовка до місцевих виборів на Донбасі у жовтні. З політичної арени виключають непередбачуваних радикалів, що можуть наламати дрова у тонкій дипломатичній грі. Вочевидь Сурков і ко. розраховують, що Україна визнає результати демократичних виборів в ДНР, навіть якщо вони пройдуть не за українським законодавством, або принаймні Європа у обличчі Меркель та Олланда натиснуть на Київ з метою визнати такі вибори. До влади в ДНР прийдуть показні ліберали на зразок Пушиліна, або люди – пов’язані з місцевим бізнесом, зав’язаним на Україні, тож для Києва створять умови, коли сепаратисти будуть йти на замирення. Якою буде реакція Києва? Якщо Порошенко погодиться на діалог – буде третій майдан в Києві, українські популісти-радикали знесуть владу й дадуть додаткові підстави Росії до повноцінної війни. Якщо президент України не погодиться на діалог – для Росії це теж добре, можна буде звинуватити Київ у зриві Мінських домовленостей. Принаймні одне зрозуміло – зараз м’яч вже на українському боці, тож вітчизняні дипломати мають готувати щось симетричне у відповідь. Загроза ж силового тиску, війни зовсім не зменшується, проте й не збільшується.
Валерій Кравченко
