середа, 1 Грудень, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Польща та нова українська ідентичність
poroszenko-komorowski

Польща та нова українська ідентичність

Share Button

poroszenko-komorowskiВізит президента Польщі Броніслава Коморовського до України, який відбувся 8-9 квітня цього року, доволі несподівано долучився до переліку ключових подій, котрі вплинули на формування та утвердження української національної ідентичності.

Проблема формування ідентичності у сучасній Україні часто залишається на маргінесі актуальних політичних подій, проте має надзвичайно важливе значення, особливо тепер, коли внаслідок російської агресії у східних регіонах країна перебуває у скрутному становищі як у політичній, так і в економічній площині. Польща, держава стабільно однорідна з огляду на національний склад, мову та культуру, в останні десятиліття не стикалася з жодними проблемами становлення тожсамості, – традиції боротьби за незалежність і власну державу ще з кінця XVIII століття становили достатні підстави для успішної самоідентифікації. Цілком інша ситуація в Україні, де, зокрема впродовж останнього десятиліття, були регулярні спроби протиставити одну одній Східну (проросійську) та Західну (проєвропейську) Україну з метою максимально загострити конфлікти між населенням обох частин країни. Провідним ініціатором цих менш, а чи більш успішних процесів (залежно від поточної політичної кон’юнктури в Україні), була влада Російської Федерації, і вони таки призвели до певних практичних наслідків: розбіжність між традиціями боротьби за незалежність, яку вела Українська повстанська армія з Радянським Союзом (а давніше, тобто під час і одразу після Першої світової війни – армія УНР під проводом Симона Петлюри з більшовицькою Росією) та традиціями оспівування Великої Вітчизняної війни, які культивовалося впродовж усього періоду СРСР і де-факто аж дотепер, спричинила в українському суспільстві своєрідне роздвоєння свідомості.

Точкою зворотного відліку стали події на київському Майдані та збройний конфлікт на сході України. Дії проросійських сепаратистів, які скоюють жахливі воєнні злочини і без вагання застосовують важку артилерію проти цивільного населення, переконав багатьох громадян України із проросійськими поглядами (особливо у східній частині країни), що оповіді про «братню Росію» – це всього-на-всього баєчки, зрештою, не бракувало й таких промовистих доказів, як сотні, а згодом і тисячі убитих, зруйновані міста та юрмища переселенців. До зміни способу мислення українців спричинилися й самі росіяни, а надто інформаційно-пропагандистська політика, яку провадять російські медіа: як зауважує український історик, директор українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович: «Люди, котрі вийшли на Майдан, зокрема у Східній і Південній Україні, аби боротися за свої права, почули з уст російських пропагандистів, що вони зрадники, бандерівці й такі інші визначення», отож це миттю поставило їх у природню опозицію до так званих сепаратистів і «русского мира» як проекту.

З вищенаведених причин треба було рішуче покласти край фактично чужим і силоміць накинутим українцям комуністичним традиціям, що й відобразилось у законі від 9 квітня 2015 року, ухваленому українським парламентом. Частину роботи у так званому публічному просторі в період декомунізації було вже, врешті-решт, виконано завдяки низовим «ініціативам» і полягало у систематичному поваленні пам’ятників Леніну та інших комуністичних символів у різних містах України. Так званий «ленінопад» охопив усю країну ще в час Майдану, особливо південні та східні регіони, де, безперечно, збереглося найбільше пережитків старої системи. Суттєво в нинішній політичній ситуації й те, що закон поширюється водночас на заборону використовувати нацистську символіку, а це має чимале значення на тлі звинувачень київської влади у «фашизмі», – як формальне, так і в суто інформаційній сфері.

Ще одним чинником творення української національної ідентичності, яка й надалі (зрештою, схожу ситуацію можна подеколи спостерігати і в Польщі) рішуче заперечує комунізм, є пам’ять про жертв сталінського режиму. Спроби акцентувати на цьому питанні, а також намагання надати виняткове й загальнонаціональне значення пам’яті жертв Голодомору в Україні (1932-1933 рр.) були ще в період президентства Віктора Ющенка. Саме в цьому контексті вагоме значення мав візит президента Польщі Броніслава Коморовського на кладовище у Биківні, де поховано близько 120 тисяч жертв сталінських репресій, в тім числі 3,5 тисячі польських офіцерів, убитих у квітні 1940 року. Такі місця, як Биківня чи Харків, де спочивають жертви катинського розстрілу, – це також елементи розбудови польсько-українських стосунків, з опертям не лише на сьогоденні взаємні інтереси, а й на історичні долі обох народів, які мають спільні традиції боротьби із загрозою зі Сходу, початок якої сягає углиб сторіч.

Цьому процесу не повинні перешкоджати подеколи розбіжні оцінки діяльності Української повстанської армії у період Другої світової війни. Частина польських коментаторів негативно оцінила ще один документ, ухвалений Верховною Радою, – той, що надає членам ОУН-УПА статус учасників боротьби за незалежність України. Польська позиція щодо цього питання ґрунтується на двох основних змінних: по-перше, на традиційно негативному ставленні поляків до ОУН-УПА, а надто до злочинів, вчинених на Волині; по-друге, на фактично нульовій обізнаності з усією, майже двадцятирічною історією УПА та її значенням в історії України, – а варто зауважити, що це була передусім боротьба проти совєтів, і не раз – пліч-о-пліч із «Проклятими» – солдатами польського запілля. Українці також часто не можуть зрозуміти негативного ставлення до традицій, пов’язаних з Українською повстанською армією, і теж унаслідок незнання історичних подій на зламі 1943-44 рр., усвідомлення того, що формування УПА відповідальні за злочини проти поляків, у них мінімальне, проте слід пам’ятати, що, як свідчать опитування, проведені в 70-ту річницю Волинської трагедії (липень 2013 р.), – 49% поляків також не зуміли сказати, хто відповідальний за тогочасні події. Єдиною радою на такі контраверсії є ретельна інформаційна політика з обох сторін і співпраця на рівні експертів та істориків – це украй важливо тепер, коли вже не вперше (і не востаннє) частішають спроби загострити стосунки між поляками та українцями через відмінну інтерпретацію історичних подій.

Попри те, як слушно зазначив президент України Петро Порошенко, Польща та Україна здебільшого зуміли дати собі раду з нелегким багажем спільної, часто трагічної історії і перейти до етапу співпраці та стратегічного партнерства у багатьох сферах. Такий стан речей і розвиток дружніх стосунків між Варшавою і Києвом набули особливого значення впродовж останнього року, який проминув на тлі війни на сході України та загрози російської агресії, котра сягає значно далі, аніж Крим або Донбас. Політика експансії, що її реалізовує Москва, стала імпульсом до тісніших стосунків між державами Центральної та Східної Європи, зокрема у сфері безпеки, – приміром, саме цим фактом ми завдячуємо пришвидшенню ратифікації документів і процесу формування литовсько-польсько-української військової бригади. А що така політика не зміниться (досі не було підстав до таких припущень), то можна сподіватися нових подібних ініціатив з боку країн, які перебувають в аналогічному геополітичному становищі, – й нехай їх реалізація ще не раз вимагатиме подолання взаємної антипатії, яка має історичне підґрунтя (наприклад, у стосунках Польщі й Литви), однак здається, що вже вкотре в історії ніщо не об’єднає усіх так надійно, як спільна загроза.

Даріуш Матерняк

Share Button

Також перегляньте

Fot. prezydent.pl

Зустріч Дуда-Зеленський: повернення в нормальність?

Візит президента Анджея Дуди в Україну і його перебіг може свідчити про те, що двосторонні …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.