понеділок, 28 Вересень, 2020
pluken
Головна / Інтерв’ю / «Нам пропонували купити навіть танковий двигун» – волонтери Львівського Лицаря
lvivskij licar

«Нам пропонували купити навіть танковий двигун» – волонтери Львівського Лицаря

Share Button

lvivskij licarВолонтерська ініціатива «Львівський лицар» одна з десятків, які нині працюють на забезпечення української армії у Львові. Однак від старту своєї роботи, а це була середина липня 2014 року, від інших вони відрізнялись тим, що відразу почали забезпечувати хлопців приладами: тепловізорами, ноктовізорами, прицілами та іншим. Волонтери кажуть – добрий одяг критично важливий на війні, однак лише ним її не виграєш. Про війну, вибір на користь приладів та обладнання та нелегкі волонтерські будні ми поспілкувались з двома координаторами ініціативи – Андрієм Салюком, який до подій Майдану був більше знаний як охоронць пам’яток архітектури та Іваном Радковцем, якого усі досі знали радше як фахового львовознавця та екскурсовода.

– Волонтери «Львівського лицаря» нещодавно повернулись із зони АТО. Якою нині є ситуація там?

А. С. Можна сказати, що зараз там пасивна фаза бойових дій. Постійно працюють снайпери терористів. Звісно, нині немає масових, а лише поодинокі обстріли артилерією. Але це зовсім не означає, що там мир та спокій. Останнім часом дуже активізувались роботи диверсійних груп терористів. Натомість українська сторона максимально дотримується Мінських домовленостей. Усе, що українська сторона робить – намагається зміцнити свої позиції на випадок нападу.

Нам дуже важливо було дізнатись, як виглядає ситуація з волонтерською допомогою зараз. Зі слів колег, вона є доволі непоганою. Йдеться про те, що військові загалом забезпечені харчуванням, одягом і базовими необхідними речами. Очевидно, основну масу харчів, як от макарони, крупи тощо забезпечує Міністерство оборони України. Але приємно, що у хлопців на столах є і домашня їжа: маринади, закрутки, сало, ковбаса тощо – і це вже заслуга волонтерів.

І. Р. Волонтери забезпечують також такі ,на перший погляд, дивні речі як одноразовий посуд. Це ніби дурниця, але в умовах, коли хлопці не мають часу а часто і навіть води, щоб постійно мити посуд, це дуже важливо.

А. С. Інше питання, яким займаються волонтери – це одяг і взуття. І тут важко не побачити їхньої роботи (усміхається – ред). У щоденному житті українські військові радше схожі на партизанів – усі в різних формах: хтось в німецькій, хтось у французькій, хтось у британській. Але ці форми дуже якісні і здебільшого набагато кращі ніж ті, що видають їм для служби. А на паради чи перевірки хлопці виходять у тому, що видали. Окрім одягу військові забезпечені взуттям, спальниками тощо. Звісно, не можна говорити, що забезпечили і досить. Це речі, які зношуються і їх постійно треба оновлювати.

– На вашу думку, які найгостріші проблеми та потреби зараз в українських військових?

І. Р. Одна з ключових потреб зараз – це інженерна техніка. Треба будувати лінії укріплень. На жаль, в Україні фактично не залишилось таких підрозділів, які називали інженерними військами. А насправді цивільна і військова інженерія дуже відрізняються між собою. І тут теж треба буде допомога волонтерів, аби забезпечити певні розхідні матеріали, відновити втрачені навики і можливо придумати щось нове. Але зовсім не правильно ставити питання, щоб волонтери шукали, де купити автокран. Цим має займатись держава. І, напевно, треба було би провести розслідування, куди поділось багато техніки. І, можливо, її треба повертати. Допомога волонтерів не має бути вирішальною.

– Тобто ми фактично будуємо там новий кордон по лінії фронту?

А. С. Ні. Ми робимо укріплення. Це мають бути позиції, аби відбити атаку і при потребі піти в наступ. І тут не може бути такого, що укріплення існують на карті, але реально їх немає, чи вони неналежної якості. Від цього залежить безпека держави. Кордон ми будемо будувати, коли виженемо окупантів з території, яку вони зайняли. І це дійсно має бути новий кордон. Не вирита канава і натягнутий колючий дріт, не якась популістська стіна, а нормальний кордон, зроблений за усіма світовими сучасними стандартами.

А. С. У військах також треба нарешті навести лад з офіцерським складом. Треба припинити відкликати з пенсії генералів, а давати генеральські звання полковникам, які пройшли війну. Ті генерали, які весь Союз і роки незалежності просиділи у кабінетах, нічого не знають. А люди, як були на фронті, можуть скоординувати роботу.
– Волонтерська ініціатива «Львівський лицар» почала працювати з липня минулого року. Ви відразу взялись купувати обладнання для військових. Чому вирішили займатись технікою? У вас є досвід у цьому?

А. С. Насправді ми працюємо вже більше року. Все почалось з прикордонників. До нас в офіс, де до початку війни був пункт допомоги Майдану, прийшли зовсім незнайомі люди. Це були прикордонники і вони попросили про допомогу. Їх відправляли на Схід та Південь країни, але на той час вони не мали найнеобхіднішого: потрібного одягу, спальників тощо. Думаю, вони знали про нас з часів Майдану. Ми дали тоді багато взуття, спальників, шкарпеток, грілок, казанків тощо. Але тоді ж зрозуміли, що тільки шкарпетками не виграють війну, що хлопцям потрібні прилади. І тоді ж, у березні минулого року, ми почали купувати і передавати перші прилади.

До Майдану я багато років займався темою охорони культурної спадщини і добре був ознайомлений з тепловізорами, які активно використовують в модерній реставрації. У нас тоді мало хто знав що це таке. Коли ми запропонували перші тепловізори, вони не хотіли брати. Вони просили забрати їх, бо не знали що з ними робити, натомість дати їм прилади нічного бачення. Останні у них є формально на озброєнні. Вони в поганому стані, дуже слабкі, але у військах принаймні знали, що це таке. Вже потім ми привезли ноктовізори, і навчили їх користуватись тепловізорами.

Чому техніка? Нам обом з Іваном не чужі питання техніки. За студентських років я очолював студентське братство «Львівської політехніки» і з того часу залишилось багато контактів хороших фахівців, які можуть допомогти та підказати. Але основна причина не в цьому. На той час майже ніхто з волонтерів не займався забезпеченням військових приладами . Усі активно допомагали харчами, одягом та екіпіруванням, бо воно було дуже на часі. Почали ми з тепловізорів та ноктовізорів, потім перейшли на біноклі, приціли, автомобілі та реанімобілі.

І.Р. Фактично ми закривали діри, які ще були не закриті на той час. Не було сенсу дублювати роботу інших волонтерів і починати займатись тим, чим хтось вже займається і робить це добре. За багато місяців роботи ми переконались, що є сенс взяти свій напрямок і добре у ньому розбиратись – фактично стати фахівцем. Є ті, хто від початку займався одягом, взуттям, спальниками та спорядженням, і це дуже важливо, щоб вони займались цим і далі. Якщо до нас приходять вояки, які просять добру форму, ми скеровуємо їх до колег з інших волонтерських ініціатив, наприклад, до «Допоможи фронту», бо вони знають цю тему набагато краще ніж ми.

А.С. Можу на прикладі пояснити, чому так важлива спеціалізація. Якщо волонтери не дуже знаються на темі, їм здається, що дорожчу річ вони куплять, то краще. Але не завжди все так просто. Була ситуація, коли київські волонтери збирали 20 тисяч доларів, аби купити дуже крутий далекомір. Але реально набагато краще купити не один такий, який фактично не потрібен нині в зоні АТО, а краще купити за ці гроші 40 суттєво слабших далекомірів, які щодня виконуватимуть роботу в зоні АТО і рятуватимуть життя хлопців.

– Яке завдання за ці всі місяці було найскладнішим?

А. С. У нас були проблеми з монтажними планками для АК. Довго не могли знайти саме те, що підійшло би хлопцям. А потім волонтери нашої групи дуже детально вивчили питання і зробили всій аналог. Зараз з гордістю можемо сказати, що бойові офіцери кажуть, це найкраще з того, що їм траплялося.

І. Р. Пригадую ще один випадок. Оскільки у військах на озброєнні дуже старі приціли, то частина з них для роботи в нічний час потребує елементів живлення, які виробляли більше 30 років тому. Зрозуміло, що зараз їх немає. Ми перепробували дуже багато варіантів. Але вихід таки знайшли.
– А були дивні звернення до вас?

А. С. Нещодавно до нас звернулись з пропозицією купити два новеньких двигуни до танків. Але це не наше. Найбільший габарит, до якого ми дійшли – це автомобілі.

– Ви згадали, до прикладу, що досі не було передбачено наявність тепловізорів у військових. Знаю, що така ж ситуація ще з багатьма речами, які не передбачені статутом. Чи за останній час щось змінилось?

І. Р.Усі нормативні документи у нас прописані для мирного часу і були затверджені багато років тому. Тому в нас просто не передбачено, що військовий має мати тактичний і рейдовий наплічники, змінне взуття тощо.

А. С. Ми вже не говоримо про те, що списання одягу та приладів у час війни має бути зовсім іншим ніж у мирний час. Не може бути такого, що з демобілізованого вимагають заплатити за берци, які він втратив на війні. Далі інше – досі у нас передбачено біноклі лише для командирів, снайперам видають приціли зразка 1960-х років. Коли ми показали їх колегам з-за кордону, вони висловили зацікавленням ними як предметом військового антикваріату.

– Скільком підрозділам допомагає зараз «Львівський лицар» і як обираєте кому допомагати?

А. С. Так чи інакше ми вже допомогли дуже багатьом підрозділам: прикордонникам, частинам ЗСУ, а також добровольчим батальйонам. Кому саме допомагаємо можна побачити на прапорі, який висить у нас в офісі – там є шеврони чистини з тих підрозділів, кому ми передавали допомогу від Львівського Лицаря. У певний момент почали просити від хлопців шеврони і прикріпляти їх туди. Насправді, з кожним, кому допомагаємо, довго спілкуємось, знайомимось і детально вивчаємо, що саме потрібно. Техніки зараз дуже багато і хлопці , які ніколи не мали з нею справи, не завжди самі точно знають, що для них краще. Як це не парадоксально, але волонтери інколи набагато краще знають, що може бути потрібно, конкретному вояку, аніж він сам.

І.Р. Не ми шукаємо, кому допомогти, а знаходять нас. Наприклад, є наш близький колега з волонтерської групи «Парк» Сашко Молодий, який часто їздить на Схід. Після чергової поїздки він прийшов і каже, що такому-то підрозділу дуже потрібен хороший бінокль. Наступного разу через нього ми передали бінокль. Хлопці взяли наші контакти. І потім вже контактують з нами і просять, чи не можемо допомогти конкретними речами. Так само працюємо з ініціативою «Допоможи фронту»: вони відправляють до нас за технікою, а ми до них за одягом, спорядженням тощо.

– Весь цей час ви займались приладами. А минулого місяця зробили несподіваний крок – видали «Співаник Львівського лицаря». Здавалось би, війна і розваги несумісні. Що спонукало зробити це?

А. С. Насправді якісне дозвілля і добрий перепочинок не менш важливі на війні. Це дуже потрібно, аби підтримати наших солдат у доброму фізичному та моральному стані, підняти їх бойовий дух.

– Ви згадали про те, що налагодили виробництво монтажних планок. Таких випадків зараз чимало є. Розкажіть, що вже навчились робити українські волонтери власноруч?

А. С. Є такий анекдот: «Знаєте, чому в Україні немає атомної бомби?». «Бо ще волонтерам не замовляли».
Наскільки знаємо, волонтери ще не будують танки, але вже бронюють техніку, роблять безпілотники. Ще не роблять власної оптики, але вже складають її з частин. Форму, розгрузки і берци почали шити, мабуть, з перших місяців. Багато речей – це дуже круті винаходи, частину з яких навіть патентують. Таких осередків виробництв, мабуть, є тисячі в Україні.

– Держава допомагає волонтерам?

А. С. Мабуть, комусь допомагає. Знаємо, що в окремих містах є допомога від місцевої влади. Наприклад, в Одесі волонтерські організації звільнили від плати за оренду приміщення і надали охорону за кошти міста. Але на загал держава радше створює проблеми. І найбільшою проблемою для волонтерів зараз є закон про оподаткування благодійної допомоги. Теоретично, цього оподаткування можна якось офіційно позбутись, але наразі ще ніхто не знає практично як це зробити.

– За вашими оцінками, скільки ще може тривати ця віна?

А. С. Складно сказати. Все залежить і від генералів і від наших чиновників, які насправді не надто змінились. Маємо інформацію, що з боку ворога їхньою підготовкою займаються інструктори з Росії та Близького Сходу, які пройшли реальні війни. Страшно прогнозувати, що це може затягнутись на довго. Але сьогодні важливо розуміти: війна стосується усіх, а перемога залежить від кожного.

Розмовляла Мирослава Іваник

Довідка

Влітку 2014 року до Львова повернувся Львівський лицар. Цій історії вже майже 100 років. У 1916 році Львів стояв перед небезпекою російської агресії і тоді для залучення благодійних пожертв на потреби війська у Львові з дерева створили Львівського лицаря. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити у обладунки лицаря металевий цвяшок, у такий спосіб «зміцнивши» дерев’яного лицаря уже металевими латами.
Нині лицар повернувся до Львова в образі святого Юрія Змієборця. Кожен, хто складає пожертву не менше аніж 100 грн., має право зміцнити щит Святого Юрія символічною металевої пластиною із викарбуваним символом Української Державності – Тризубом. Другу таку пластину жертводавець отримує у подарунок на пам’ять про подію.
Сьогодні офіс ініціативи розміщено за адресою вул. Коперника, 40а у Львові

Share Button

Також перегляньте

Крайній блокпост українського війська в Пісках під Донецьком і волонтери / Фото Ігоря Тимоця.

«У Кремля є три стратегії для Донбасу – конфедерація, федерація і війна різного роду інтенсивності», – експерт Центру Разумкова

Помічник президента РФ Владислав Сурков, який відповідав у Кремлі за політику щодо України, йде у …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.