Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Захоплення частини України Росія готувала роками. Нині уже практично ніхто не сумнівається, що анексії Криму і нинішній ситуації на Донбасі передувала активна робота – політична, агентурна, економічна. Її результатом мала стати блискавична операція з розчленування України і перехід її частини під російський вплив. Але склалося не так, як гадалося. Українці за рік від початку спецоперації неодноразово дивували Путіна і змушували змінювати свої плани. Замість відродження імперії російський президент нажив цілу купу санкцій, ізольований від цивілізації Крим і незрозуміле бандитське утворення, яке займає лише частину Донецької та Луганської областей. Путін переоцінив прагнення українців возз’єднатися з Російською Федерацією і допустив низку помилок. Одна з них – ставка на федералізацію України.
Слово «федералізація» стало модним в Україні у березні 2014 року. Вимога, яка ніколи не була актуальною, раптом набула особливої гостроти: так звані активісти на Сході України почали захоплювати адміністративні будівлі і вимагати від української влади федералізувати Україну. Представники Партії регіонів та інші прихильники режиму Януковича почали розповідати про те, що саме федералізація може зняти протистояння між різними українськими областями, врятувати Україну від кризи і загалом є найкращою формою державного устрою.
Ця ідея – не нова. У різні часи її прихильниками були чимало авторитетних людей. Зокрема, у минулому за такий державний устрій виступали Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Чорновіл, ідеї федералізму проголошувало Кирило-Мефодіївське братство тощо. Ну думку сучасних прихильників федералізації, вона може вирішити проблему неоднорідності України і зменшити протистояння між Заходом і Сходом. А також надасть регіонам більше повноважень, а відтак можливостей. Але усі ці аргументи не мають жодного стосунку до тієї федералізації, яку запланувала для України Росія і яку активно вимагали проросійські активісти весною 2014 року.
Федерація у прямому значенні цього слова є об’єднанням державних чи квазідержавних утворень, але аж ніяк – не роз’єднанням країни. Втім в даному випадку мова не йшла про дотримання змісту. Радше йшлося про форму: суб’єкти федерації мають значно більші повноваження, аніж області. Зокрема вони мають свої парламенти, уряди, частково – власне законодавство. А також – вплив на зовнішню та безпекову політику держави. Відтак федералізація України дозволила б заблокувати євроінтеграційні процеси, а також – приєднання до НАТО, а цієї перспективи Росія боїться найбільше, хоч вона і є віддаленою в часі.
Крім того, метою так званої «федералізації» було роздроблення України на шматки, призначення керівниками цих шматків російських маріонеток і за фактом – збереження України у сфері впливу Російської Федерації. Бо, згрубша, Путін справді має велику кількість техніки для завоювання України воєнним шляхом (а на весну 2014 року Україна не мала жодних ресурсів для того, аби дати гідну відсіч), але навіть в Росії розуміли, що втримати таку територію неможливо: для встановлення контролю над такою великою окупованою територією Путіну не вистачить жодних чеченців з козаками. І власне завданням федералізації було вирішення цієї дилеми: де-юре території українські, де-факто – під російським впливом. Але не виключено, що до прав «федерацій» додалося б право регіонам відділятися і приєднуватися до Росії за кримським сценарієм.
Ґрунт для федералізації готували давно. Чимало років українську політику будували на протиставленні Сходу і Заходу, акцентуючи на різному баченні тих чи інших історичних подій, мові, релігії, геополітичному виборі і тим самим поглиблюючи розкол. Конфліктні теми штучно підсилювали напередодні виборів – вигравати їх на ідеї протиставлення українським політикам було значно легше, аніж придумувати конструктивні ідеї для розвитку держави. Росія ж розгледіла у такій політиці свій шанс для миттєвого роздроблення України, і власне постреволюційні дні стали для цього чудовою нагодою.
Втеча Януковича і його посіпак, хитка ситуація в центральній владі були ідеальним часом для того, аби розвалити державу зсередини. Тим паче, що тоді «революційним поривом» можна було аргументувати все на світі, а забезпечити контроль над усіма регіонами центральна влада не могла. Але саме тоді Путіна спіткав перший сюрприз: з’ясувалося, що українці не такі роздроблені, як вважалося, а розкол за мовними, історичними і ментальними ознаками є всього лиш політичною технологією. Так, чимало областей, на які робилася основна ставка (в основному це області Південного Сходу і Закарпаття), на провокацію не піддались. Нині очевидно, що лінія так званого розколу пролягає рівно там, де починається фронт. Та й то лише тому, що цю територію окупували російські терористи і ізолювали її від об’єктивної інформації.
Як свідчать опитування фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», лише 7% українців вважають, що федералізація усуне протистояння в країні. Своєю чергою, дослідження соціологічної групи «Рейтинг» свідчить про те, що 74% українців виступають за унітарність, а за федеративний устрій виступають лише 15%.
Ці цифри є надзвичайно важливими, оскільки за українською Конституцією питання зміни державного устрою спочатку має бути прийняте у Верховній Раді (як і будь-які зміни до Конституції – не менш як 300-ма голосами), а потім підтверджене на всеукраїнському референдумі. Очевидно, що нині це прийняти неможливо. По-перше, у Раді нема для такого голосування 300 голосів. Там навіть 100 голосів нема. А, по-друге, якби відбувся такий референдум, його результати є очевидними.
Останнього цвяха в труну федералізації може забити анонсована українською владою децентралізація. Тобто передача більше повноважень в регіони, можливість розпоряджатися власними коштами, впливати на призначення місцевих посадовців тощо. Власне адміністративна реформа з запровадженням більшої самостійності регіонів є однією з найпріоритетніших в країні, але наразі вона пробуксовує. Водночас її втілення дозволить вибити аргументи з рук терористів на Донбасі. Але не факт, що виб’є з них зброю – не для того вони брали її до рук, аби через якусь «формальність» її віддати.
Нині в Україні слово «федералізація» є ледь не лайливим і вживається як синонім до слова «сепаратизм». Заклики до федералізації можна трактувати як зазіхання на територіальну цілісність України і повалення конституційного ладу, через що у Кримінальному кодексі передбачена відповідальність, яку з моменту російської агресії суттєво посилили. Так, залежно від обставин, покарання коливається від трьох років в’язниці аж до довічного позбавлення волі, якщо такі дії призвели до загибелі людей.
Згрубша можна говорити про те, що ідея федералізації не спрацювала. Це бомба, яку закладали дуже давно, але яка так і не вибухнула. І вже не вибухне – вона заржавіла. Нині іноді ще можна натрапити на певних ідеологів федералізації – низка проросійських активістів та інституцій продовжують її розкручувати. Але через низьку популярність серед громадськості їхні потуги приречені на невдачу.
Ірина Гамрищак
