Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
З полковником Іваном Якубцем, колишнім командувачем Повітряно-десантними військами України та членом експертної ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння розмовляв Даріуш Матерняк.
Як Ви оцінюєте теперішню військову ситуацію на сході країни?
Зрозуміло, що ситуація на сході України складна, і в цьому, мабуть, нікого не треба переконувати. Однак варто звернути увагу на декілька факторів, які призвели до такого стану речей, а також на те, чому реакція, – і з боку міжнародної спільноти, і всередині країни, ¬– саме така, а не інакша. По-перше, треба чітко розуміти, що на cході триває війна, яку розв`язала проти України Російська Федерація. Воєнні дії розпочались із введення російських військ на територію Криму, а відтак на Донбас. На жаль, наше політичне керівництво надалі припускається помилок у внутрішній політиці. Бо ще можна зрозуміти, чому про війну не говориться відверто на міжнародному рівні, але всередині країни – це приклад недбальства, яке вдаряє по суспільству і призводить до нових ускладнень. Відмовляючись називати війною конфлікт, який триває на сході країни, Президент не виконує положень відповідних державних документів, у яких передбачено такі ситуації. Перш за все, на найвищому законодавчому рівні не виконується Закон України «Про оборону України», у якому чітко, поетапно прописано дії, до яких слід вдаватись у разі зовнішньої агресії проти України, аби нормально функціонувати в таких умовах. Цей “правовий нігілізм” є, на жаль, продовженням подібних явищ у період президентства Віктора Януковича, а ще раніше ¬ Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Саме тому в нас попереду ще дуже довгий шлях до моменту, коли в державі закон справді буде законом і діятиме згідно з його призначенням та поширюватиметься як на Президента, так і на солдата або громадянина. Небажання відверто визнати війну війною, запровадити відповідні норми дій та управління державними структурами заради підвищення обороноспроможності та ведення бойових дій є однією з причин поразок української політики у так званій зоні ATO.
Тобто те, що Верховна Рада України визнала Росію агресором, у такій ситуації недостатньо?
Той факт, що агресором названо, у цьому разі – Російську Федерацію, – не надто вагомий з огляду на поточну ситуацію, бо наслідків нема надалі, немає практичного результату. Можливо, такі дії важливі з політичного аспекту, а все ж таки вони мають радше психологічне значення, аніж яке інше. Це не зобов’язує до виконання жодних правових норм відповідно до становища, в якому перебуває країна. Метою є привернути увагу міжнародної спільноти до конфлікту в Україні. Якщо мова усе ж таки про агресора, то логічним наслідком такого визначення мусить стати заява про те, що ми перебуваємо у стані війни. Фактично, з економічних і суспільних міркувань, складно було б запровадити воєнний стан чи оголосити війну Росії але варто також зрозуміти: аби зупинити агресію, потрібне концентрування зусиль влади на основній меті, якою є оборона держави та громадян. Це стосується й внутрішньполітичної сфери, тобто забезпечення усіх потреб Збройних Сил та контролю за функціонуванням армії і решти державних структур, а також зовнішньою сферою. Створювання складних до сформулювання понять замість визнання фактичного стану речей, на жаль, не сприяє вирішенню проблеми.
– Як Ви оцінюєте останні події на Донбасі?
– Перебіг збройних дій дає останнім часом підстави до позитивних оцінок. Однак проблема в тому, що мінські домовленості виконує лише українська сторона, яка, згідно з документом, відводить одиниці важкого озброєння. Тим часом російські війська й незаконні угруповання лише імітують відведення своїх військ. Спостерігачів ОБСЄ і далі не допускають до місця подій, отож ми не можемо знати достеменно, що насправді відбувається на загарбаних територіях. Урешті-решт, усе може обернутись і так, що коли українська армія відійде доволі далеко від лінії розмежування військ, а супротивник несподівано розпочне наступ – то ми ризикуємо втратити нові території. Відводячи наші сили, ми подаємо приклад, показуємо бандитам і окупантам, що виконуємо ухвалені домовленості. Та все ж таки слід пам’ятати, що ми вже маємо дуже негативний досвід, якщо говорити про виконання російською стороною таких домовленостей. Влучний приклад – це підписання Росією Будапештського меморандуму, яким вона гарантувала нашу безпеку в обмін на відмову України від атомної зброї. На жаль, ми не вміємо навчатися на чужих помилках, і лише власний досвід може нас переконати змінити політику. А міжнародна спільнота спостерігає і якось не дуже переймається цією агресією, адже кожен вважає, що то не його територія опинилася під загрозою. Тому дії України повинні бути передусім прагматичними.
Як Ви оцінюєте позицію та дії повітряно-десантних військ України впродовж тривання збройного конфлікту?
Я командував цими військами протягом семи років, з 1998 до 2005-ого. Брав участь у багатьох операціях, зокрема в навчаннях у Польщі. Попри те, що Збройні Сили України численно зменшились і деградували, все ж таки вдалося зберегти їхнє ядро, своєрідний “кістяк”, а саме чотири повітряно-десантні бригади, які одні з небагатьох були спроможні вести бойові дії в обороні країни на початку березня 2014 року, тобто коли розпочалась агресія. Бійці повітряно-десантних військ зайняли найважливіший відрізок – від Харкова до Донецька, ¬¬¬– ще у березні минулого року, а згодом одними з перших долучилися до бойових дій у зоні ATO. Якби не було цих підрозділів, держава не мала б змоги відреагувати на загрозу, що насувалася на наші кордони. Їхні дії здебільшого були ефективні, попри морально-психологічний стан солдатів і офіцерів після незбагненної для багатьох відмови від контролю над Кримом без боротьби. А ще на Донбасі солдати довго не мали змоги застосовувати зброю, тоді як їх атакували озброєні бандити та ополченці. Окрім того, під час останніх подій саме вояки повітряно-десантних військ демонстрували найвищий рівень підготовки до ведення бойових дій. Чимало механізованих, броньових і артилерійських підрозділів лише наприкінці 2014 року почали функціонувати так, як належить в умовах воєнної операції.
Як Ви гадаєте, чи має шанси на розвиток такий рід військ в Україні?
— Такий високий рівень підготовки до реалізації бойових завдань підтверджує доцільність інвестування в Повітряно-десантні війська. Найбільше обмеження полягає в тому, що неможливо в короткий термін сформувати й вишколити такі підрозділи. На це потрібен час, – щоб офіцери могли передати досвід та вміння своїм підлеглим. Сам факт сформування бригади і присвоєння їй назви повітряно-десантної нічого не змінить – це мусить бути тривалий підготовчий процес.
– Як Ви оцінюєте співпрацю з Польщею на цьому етапі?
– Ми дуже вдячні Польщі за допомогу. Польща – один із найктивніших партнерів, які від початку підтримують Україну, демонструючи прагматичні оцінку й реакцію на дії Російської Федерації. Схожу позицію виявляють також Великобританія, США й Канада, а ще Литва. Україні непремінно знадобилась би матеріально-технічна допомога, особливо з боку європейських країн, які мають запаси уже непотрібного їм пострадянського озброєння, тим часом нам воно дозволить заповнити втрати бойової техніки. Не менш суттєвим залишається й питання масштабної матеріальної підтримки від США.
Дякую за розмову.
