вівторок, 5 Липень, 2022
pluken
Головна / Думки та коментарі / Архівна справа: в Україні пропонують розсекретити архіви Радянського Союзу
archiwum

Архівна справа: в Україні пропонують розсекретити архіви Радянського Союзу

Share Button

archiwumУ пошуках минулого мені довелось працювати у багатьох архівах України. Кілька років тому я почав цікавитись історією своєї сім’ї. І якщо у приватних справах особливих проблем дослідити документи не виникало, то як дослідник я мав їх чимало. Насправді, усі архіви у нас різні і дуже багато залежить від людського фактора. На жаль, стан наших фондів не найкращий, бракує обладнання, робочих рук тощо. Після останніх політичних змін в Україні, режим доступу до архівів дещо лібералізувався. Але проблеми залишаються – є архівісти, які воліють не надавати документи, навіть якщо це порушує законодавство, – розповідає Павло Подобєд, керівник благодійного фонду «Героїка».

Навіть після 23 років незалежності, українські правоохоронні органи активно бережуть архіви репресивних органів давно неіснуючої держави. Шлях масового відкриття архівів про злочини тоталітарних режимів, який Європа пройшла ще на початку 1990-х років, Україна лише починає. За словами істориків та громадських діячів, без належного розкриття усіх архівів УРСР не можлива остаточна декомунізація України, а отже і її рух вперед.

Право на правду

Львів’янка Оксана з дитинства знає, що дідусь загинув десь далеко на півночі. Його забрали до страшної в’язниці, коли її тато був ще зовсім маленьким. Молодій дружині та сину вояка Української повстанської армії дивом вдалось врятуватись. Оксана згадує: історію діда розповідали пошепки і на кухні. Хизуватись тим, що ти родич людини, до якої приклеїли лейбу «зрадник держави», за часів Радянського Союзу було небезпечно. Кілька десятиліть родина не знала, що сталось з чоловіком на далекому Сахаліні і тільки на початку 1990-х їм повідомили, що його вбили при спробі втечі ще наприкінці 1940-х. Однак без жодних подробиць.

– Мені дуже цікаво дізнатись його історію. Цікаво, як його заарештували, скільки часу він пробув у в’язниці і зрештою як загинув. Я думала, що процес розкриття архівів вже давно би мав закінчитись і мала надію, що документи будуть у вільному доступі. Тому не поспішала. Але, мабуть, все буде не так швидко. Думаю, треба буде таки писати запити у різні органи і шукати, де ж є справа дідуся, – говорить львів’янка
У схожій ситуації нині тисячі українців, які не знають долі своїх рідних. Відповідно до указу Президента України від січня 2009 року мали бути розсекречені документи, що стосуються Голодомору, українського визвольного руху та репресій. Однак на практиці це не завжди так – багато залежить від того, чи захоче працівник архіву надати справу, чи ні.

За словами істориків, доки закриті архіви, дуже складно говорити не лише про справедливість для сімей, але й про комплексні історичні дослідження та аналіз подій того часу.

– У розвинених демократичних державах є засадничий принцип: громадський інтерес до інформації повинен мати перевагу перед будь-якими обмеженнями. Це діє щодо будь-якої інформації, але зокрема і ретроспективної – тої, що стосується нашого минулого. Рада Європи 13 липня 2000 року прийняла рекомендації країнам-членам щодо доступу до архівів. Одне з найважливішого: жодна країна не може вважатись демократичною, якщо вона не забезпечила своїм громадянам доступ до інформації про своє минуле. Подолання тоталітарної спадщини абсолютно неможливе без відкритого доступу до архівів, які розповідають про його функціонування. Після падіння режимів було чимало конференцій, де вирішували, що робити з архівами. Одна з головних рекомендацій: записи репресивних органів повинні бути передані під контроль нових демократичних органів влади, – говорить кандидат історичних наук, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Експерти наполягають – Україна повинна нарешті перестати захищати права тих, хто винен у масових порушеннях прав людини і стати на захист жертв.

– Коли ми говоримо про архіви, маємо пам’ятати, що говоримо не про документи, карти чи будинки, ми говоримо про базові права – право на свободу слова та вираження. Звісно, є і право на повагу до приватного життя, але навіть у цьому випадку винятками є інформація, що має суспільну вагу. Це важливо, бо коли ми говоримо про документи колишніх спецслужб, це документи, які з одного боку містять приватну інформацію, але вони і становлять значний суспільний інтерес, бо свідчить про злочини, про репресії, які відбувались проти громадян колишнього СРСР, – переконаний юрист Інституту медіа права Ігор Розкладай.

Польща та Балтія як зразок

За словами Володимира В’ятровича, найкраще вдалось зберегти архіви колишніх репресивних органів у Польщі – загалом 87 км полиць.

– У різних країнах по-різному вдалось врятувати ці документи. Там де відбулись оксамитові революції, це вдалось зробити краще, а де ні – дещо повільніше і спецслужбам вдалось знищити частину документів. Далі були спеціальні законодавчі акти, які регулювали роботу з цими архівами. Перший закон прийняли у Німеччині у грудні 1991 року. Основне, що об’єднує усі закони – пріоритет права жертви над правами осіб, які працювали на режим. При цьому жертва має право тимчасово обмежити доступ до інформації про себе, а злочинець – ні. Повний доступ до архівів мали родичі, дослідники і журналісти, – говорить Володимир В’ятрович.

За словами в. о. директора Центру досліджень визвольного руху, експерта Реанімаційного пакету реформ Андрія Когута, у політиці відкриття архівів Україна з одного боку втратила багато часу, а з іншого – має шанс зробити це швидко та якісно. Адже не потрібно вигадувати велосипед, а лише мудро скористатись досвідом європейських країн. Найближчим, на думку Андрія Когута, для України міг би бути досвід Польщі, Чехії, а також країн Балтії.
– У Польщі, як і у всіх країнах Центрально-Східної Європи усі архіви комуністичної міліції та спецслужб є відкритими. Їх забрали від існуючих правоохоронних органів і або створили нову структуру, або передали інститутам нацпам’яті. Принцип відкритості архівів там працює на ділі, а не на словах. Орієнтуватись у нашій роботі також вартувало би на країни Балтії, які серед пострадянських країн зуміли дуже швидко і якісно подолати радянський спадок і рухатись вперед, – говорить Андрій Когут.

На грані втрати

За інформацією експертів Центру досліджень визвольного руху, які підготували Концепцію забезпечення відкритого доступу до документів з архівів комуністичних спецслужб, вирішити архівне питання потрібно якнайшвидше, адже існує загроза ще й фізичної втрати документів. Від українських полонених, які утримувалися російськими окупаційними військами в Донецьку, відомо, що їх розміщували на пустих полицях архіву СБУ в Донецьку. Доля цих документів до кінця не відома, і якщо, можливо, сучасні документи було вивезено в Росію, то історичні матеріали напевне було знищено або розкрадено.

– Нам треба фізично забрати архіви з тих приміщень, де вони зараз зберігаються. Це архіви МВС, СБУ та служби зовнішньої розвідки. І почати їх наукове опрацювання та надати доступ громадян України про злочини проти прав людини. Має йтися про всі документи до грудня 1991 року. Зрештою те, що вони нині зберігаються у правоохоронців, створює загрозливий ефект спадкоємності – ніби сучасне СБУ є нащадками КГБ, а міліція – нащадком тодішньої репресивної міліції. Це дуже контрастує з запевненнями, що ми будуватимемо ці служби на європейських засадах відкритості. Треба нарешті визначитись, що ж ми насправді робимо, – переконаний Андрій Когут.
Екперти вже підготували зміни до законів України, які дозволять змінити підходи у розкритті документів та нарешті створити один великий публічний архів.

– Це не легко і потребує витрат, але з досвіду законів про доступ до публічної інформації: коли з’являється закон, з’являються і гроші. Звісно, не одразу. Але якщо нічого не робити, нічого не зміниться. Переконаний, нинішній збройний конфлікт в Україні – це теж наслідок того, що довгий час архіви були закриті, – переконаний Ігор Розкладай.
А от наступним кроком після передачі архівів, експерти кажуть, треба зайнятись їх оцифруванням. До прикладу, Польща щороку оцифровує до 5 млн документів. До речі, Центр досліджень визвольного руху щоразу поповнює колекцію свого Електронного архіву avr.org.ua – вже сьогодні онлайн доступні понад 20 тисяч документів з архівів КГБ, матеріалів ОУН та УПА.

– Важливо буде оцифрувати усі документи, щоб архіви були доступні не лише дослідникам, але і громадськості. Це стосується усіх архівів: тих які зараз у структурі Міністерства внутрішніх справ, а також аудіо- та відеоархівів, які нині є в державних установах та приватних компаніях. Коли ми говоримо про реформування галузі культури, говоримо про зміну законодавства і те, що архівна справа має синхронізуватись з європейськими стандартами, – підсумовує голова комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України Микола Княжицький.

Мирослава Іваник

Share Button

Також перегляньте

Fot.. twitter.com/mon.gov.pl

Польсько-білоруський кордон: міграційна криза напередодні “Заходу-21”

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.