вівторок, 5 Липень, 2022
pluken
Головна / Думки та коментарі / Жителі Донбасу про життя у Запоріжжі і про війну вдома
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Жителі Донбасу про життя у Запоріжжі і про війну вдома

Share Button

uchodźcyМаленька білява дівчинка зустрічає першою, коли заходиш в приміщення, де живуть люди, яких на сьогодні вважають внутрішньо переміщеними особами. Посміхається – і тікає у кімнату. Вона тут живе з батьками і двома братами. Зараз в корпусі літнього дитячого табору в Біблійному комплексі «Реховоф» – 31 особа. Вони – з Авдіївки, Сніжного, Горлівки, Макіївки. З червня комплекс став притулком для 220 переселенців з Донбасу. Багато хто наприкінці літа повертався додому – в Краматорськ і Слав’янськ, дехто почав працювати й орендував собі житло. Тоді не думали, що буде ще одна хвиля переселення. Сьогоднішні мешканці тут пережили холоди. І взимку на одну людину навіть стало більше – народився хлопчик, як говорить його мати – «запорожець».

Всі отримують допомогу від держави, раніше багато допомагали волонтери – їжою та одягом. Матері новоронародженої малечі церква дала манеж і пральну машину. «Привезли гуманітарку – ліжко, пеленальний стіл, стілець для кормління, холодильник, шафу. Дуже добре допомогли», – розповідає жителька Горлівки Ольга.

У лютому пенсіонерам виплатили заборгованість за всі місяці із серпня. Тому зараз всі сплачують комунальні послуги, раніше це брала на себе місцева влада. Люди скаржаться, що все дорого, коштів не вистачає. Проте із всіх дорослих працює лише один. «Чоловіка майже випадково взяли на роботу, – говорить мати трьох дітей Юля. – Ми із Сніжного приїхали, там філія «Мотор Січі», і його взяли за переводом. По-іншому роботи немає. Чоловіки, які тут, ще поки тепло було, знаходили який підробіток – плитку клали. Хотіли влаштуватися на роботу, але звідси дуже далеко їздити. Беруть на низьку оплату – 1200-1300, а дорога виходить 20 гривень на день. Коли пропонував нам поїхати і стати на облік безробітних, не було коштів навіть виїхати. Нам видавали проїзні, але водії не завжди хочуть брати за ними. Коли починаєш говорити, що у нас є пільги, ось нам видали, починають: ось понаїжджали, і таке інше. Всі, звичайно, різні. Але в принципі всі добре ставляться».

«Ми взагалі приїхали на літо. Інші також – на місяць і додому. До сьогодні вже звикли, дорослі між собою знайшли спільну мову. Але добре, що перебуваємо при церкві. Тут забороняють пити – тому нормальна громада. У гуртожитках зовсім жахливо – і бійки, і п’янки, і гулянки. У нас такого немає. І за дітей спокійні: вийшли на вулицю – гуляють у безпеці, – розповідає Ольга. – У мене старшому сину 15 років. Він на індивідуальному дистанційному навчанні – вчителька надсилає йому завдання, до школи йти не хоче. Тільки «я додому, там мій дім. Я в підвалі буду сидіти, але вдома». Ні з ким не спілкується. Вже і психологи приїжджали, він відвертається і все. У нього така позиція, що він живе там, він потрібен там і там правда. Великий вплив телебачення.

Інші діти маленькі, тому з ними простіше. Поряд із мамами. Просяться, звичайно, додому. Поліні три роки, що, здавалося б, вона там розуміє. Однак питає: «Коли поїдемо? Війна скінчиться, поїдемо додому?».

А куди повертатися, поки не знаємо. В Горлівці будинок батька розбомбили. Деякі спочатку переїхали в Україну, коли все нібито стихло в Волновасі, повернулися додому, а зараз розмовляю з сусідкою, в неї троє дітей, виїхати нікуди не може. Сидять у підвалах. Із забезпеченням важко. Два рази на тиждень отримують по півбуханки хліба на дітей. У мене там брат і батько. З 18 будинків на вулиці залишилися тільки 6. Сидять у підвалі школи, у якій ще я вчилася. Раніше хоч по пакету крупи привозили, зараз ділять між собою по ложці. Люди повиїжджали, вони доглядають за домами, беруть продукти, що залишилися там. Якщо собака придушить десь курку, відбирають, дітям варять. Вони не знають, чи буде мир, хочуть лише того, щоб не стріляли, хай домовляються.

І ми, якщо все скінчиться, будемо повертатися. Але питання: хто це все відновлювати буде? Там в деяких містах взагалі нічого не залишилося. Так в 45 років залишитися без усього. Нове ні побудувати, ні купити. І де заробити на це».

«Але головне, щоб все скінчилося, – перебиває жінку Наталя. – Ми жили в приватному будинку. Щось би на городі саджали, вирощували. Вишні, томати на щось міняти будемо, якимось чином виживали б. Будуть овочі. Хай будуть дуже дорогими хліб, яйця, аби мир був. Щоб ми колупалися у землі і не боялися, що почнуть стріляти, не ховалися від вибухів».

«Ми думали, що буде важко, як у 90-ті – поголодуємо пару років. Але що почнеться війна, жоден не міг подумати. Раніше у війні (ІІ Світовій. – Авт.) було зрозуміло: це поганий, а це добрий, тут фашист, тут наш. А зараз взагалі не зрозумілою Тут дядьки воюють, а ми страждаємо, – говорить Юля. – Виховали дітей, і віддають їх воювати. Якщо б було чітко зрозуміло, з ким і за що ми воюємо, то це одна справа. А тут взагалі незрозуміло, хто і що».

«У мене мати пережила війну, але каже, що такого ще не бачила», – додає Наталя з Авдіївки.

Natalia Seliukova

Share Button

Також перегляньте

Fot.. twitter.com/mon.gov.pl

Польсько-білоруський кордон: міграційна криза напередодні “Заходу-21”

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.